Анна Нікош - Мій Лев, Анна Нікош

Катя не спала. Матвій давно мирно сопів у своєму ліжку, а вона лежала на боці, вдивляючись у стелю.

Олексій.

Він з’явився, як буря, як щось давно забуте й небезпечне. Не з докором, не з вибаченнями — з правом. Він досі вважав, що має право входити в її дім, життя, пам’ять. В зручний для одного себе момент. 

Катя перевернулась на інший бік, обіймаючи подушку. Серце все ще билося швидше, ніж треба. Але не від страху. Від іншого — від почуття, що цього разу вона справді не одна.

Було в неї якесь дивне передчуття неминучого. Поруч з ним, з цим загадковим сусідом. 

Коли Лев вийшов у коридор, він не сказав нічого зайвого. Не захищав її, не бив себе в груди. Просто став поруч. І цього виявилось достатньо. Так поводяться ті, хто є, а не ті, хто здається.

Наступного ранку Лев залишив біля її дверей лаконічну записку:

«Я приготував тобі ранкову каву. Вона в термосі. І в ній — спокій. Якщо потрібно — я поруч. Не дзвони, якщо не хочеш. Але знай — я все одно поруч».

Катя усміхнулась. Вперше за довгий час — легко.

Вона взяла каву, присіла на балконі, загорнувшись у плед. Було щось особливе в тому, як цей чоловік вмів не кидатися словами, не рятувати — просто бути.

Матвій ще спав, а Катя згадувала кожну дрібницю минулого вечора: як він говорив, як дивився, як лагідно накрив пледом її сина. У голові виринала думка: «Чому він такий?» Але йшла далі. Бо не мало значення — чому. Важливо — що він є.

Вдень вона пішла на роботу. Машинальна робота в ательє рятувала її від нав’язливих думок. Її працівниці не ставили зайвих питань, лише зрідка обмінювались поглядами — наче відчували, що в Каті щось змінюється.

Увечері вона несміливо постукала у двері навпроти.

Лев відчинив одразу, ніби чекав.

— Привіт, — мовила вона. — Я принесла тобі пиріг. З вишнею. Тільки не гарячий — встиг охолонути, як я.

— Я саме збирався заварити чай, — сказав він, пропускаючи її в середину.

Цього разу вона не ніяковіла. Пройшла до кухні, ніби вже сто разів була тут. Вони мовчки пили чай. А потім Катя прошепотіла:

— Дякую, що вчора був.

— Я буду. Завжди, якщо дозволиш.

Ці слова — не обіцянка. Не гра. Просто факт. І вперше вона відчула: хоче, щоб хтось був. І щоб це був саме він.