Джоан Харріс - Шоколад

Знову та сама добра смутна півусмішка.

– Monsieur le curè старається, як може, – м’яко говорить він. – Не треба вимагати від нього більшого.

Я промовчала. Щедрі люди щедрі у всьому. Цю нехитру істину швидко осягаєш, коли займаєшся моїм ремеслом. Ґійом покинув «Небесний мигдаль» з невеликим пакетиком вафель у шоколаді в кишені. Перед тим як завернути за ріг, на вулицю Вільних Громадян, він нахилився й почастував однією штучкою Чарлі, погладивши його по спині. Пес радісно загавкав, закрутив куцим хвостом. Як я вже сказала, деякі люди зовсім нерозважливі у своїй щедрості.

Містечко мені вже не здається чужим. Його мешканці теж. Я починаю впізнавати обличчя, імена; намотується клубок перших незначних подій з моєю участю, які поступово зв’язують нас нерозривною ниткою. Ланскне – більш складний організм, ніж спочатку здається прибульцю внаслідок своєї простацької географії: від головної вулиці розходяться, немов пальці на руці, відгалуження – проспект Поетів, вулиця Вільних Громадян, провулок Революційного Братерства; очевидно, хтось із засновників міста був затятим прихильником Республіки. Площа святого Ієроніма, на якій оселилася я, – місце, де сходяться усі ці “пальці”. Тут гордовито здіймається серед видовжених лип біла церква, тут погожими вечорами старі просто на тротуарах грають у кулі. За площею в низині лежить район під назвою Маро,[7] – переплетення вузьких вуличок, скупчення глухих похилих дерев’яно-цегельних домівок, що задкують убік Тану нерівною бруківкою. Це – нетрі Ланскне. Вони підступають до самого болота. Деякі будинки споруджено просто у річці, вони стоять на дерев’яних платформах, що гниють. Десятки інших тісняться уздовж кам’яної набережної; довгі щупальця сирого смороду тягнуться від стоячої води до їхніх маленьких віконець під самими дахами. У місті на зразок Ажена такий-от вигадливий, непоказний Маро став би місцем прощі туристів. Але в Ланскне немає туристів. Мешканці Маро – сміттярі, що живуть з того, що їм вдається витягти з ріки. Тут майже всі будинки без догляду, занедбані; з їхніх стін, що осідають, стирчить гілля старих дерев.

У обід я на дві години зачинила свою крамничку, і разом з Анук ми вирушили до ріки. Біля самої води борсалися в зеленій грязюці двоє худих дітлахів. Тут навіть у лютому стояв соковитий солодкуватий сморід гнилизни й нечистот. День видався холодний, але сонячний. Анук, у червоному вовняному пальті й шапці, гасала по камінні, голосно розмовляючи з Пантуфлем, що стрибав за нею слідком. Я вже настільки звикла до Пантуфля, – як, утім, і до інших казкових бродяжок, що мчать за нею незримими тінями, – що часом мені здається, ніби бачу його насправді – дивну істоту із сірими вусами й мудрими очима. У такі хвилини світ зненацька розквітає, немов переживаючи чарівну метаморфозу, і я перетворююся на Анук – дивлюся на все її очима, ходжу там, де ходить вона. У такі хвилини я почуваю, що можу померти від любові до неї, моєї маленької блукачки. Моє серце розбухає, мало не лускає, і я, щоб і справді не вмерти від надміру почуттів, теж переходжу на швидкий біг. Мій червоний плащ-накидка майорить за плечима, немов крила, волосся струменіє за спиною, як хвіст комети у кострубатому синьому небі.

Дорогу мені перебігає чорний кіт. Я зупиняюся й починаю кружляти навколо нього проти годинникової стрілки, співуче примовляючи:

– Ou va-ti-i, mistigri?

Passe sansfaire de mal id.[8]

Анук підспівує мені, кіт, муркочучи, валиться в пилюку і перевертається на спину, вимагаючи, щоб його погладили. Я нахиляюся до нього й помічаю щуплу бабусю, що із цікавістю спостерігає за мною з-за рогу будинку. Чорна спідниця, чорний плащ, заплетене в косу сиве волосся, згорнуте в акуратний складний вузол, очі уважні й чорні, як у пташки. Я киваю їй.

– Ти – господарка chocolaterie,[9] – каже вона. Незважаючи на вік – за моєю оцінкою, їй років вісімдесят, якщо не більше – голос у неї дзвінкий; у ньому виразно чуються різкі інтонації, властиві уродженцям півдня.

– Так, справді, – відповіла я й назвала своє ім’я.

– Арманда Вуазен, – назвалася бабуся. – Я живу он там, – вона кивком показала на один з будиночків біля ріки – охайніший, ніж інші, зі свіжою побілкою й червоною геранню в горщиках за вікнами. Потім посміхнулася, від чого її рожеве, як у ляльки, личко, зібралося в мільйони зморщечок, і сказала: – Бачила твою крамничку. Симпатична. Це ти молодець, постаралася. Тільки вона не для нас, місцевих. Надто помітна, – у її тоні не було несхвалення – тільки майже непомітна іронічна приреченість. – Я чула, наш m’sieur le curé уже ополчився проти тебе, – уїдливо додала вона. – Побитися об заклад готова, він уважає, що шоколадні не личить стояти на його площі. – Вона знову кинула на мене грайливий, глузливий погляд. – Йому відомо, що ти відьма?

Відьма, відьма. Це неправильне визначення, але я зрозуміла, що вона має на увазі.

– Чому ви так вирішили?

– О, це ж очевидно. Може, я й сама така. – Вона розреготалася, і сміх її пролунав, як какофонія скажених скрипок. – M’sieur le curé не вірить у чудеса, – сказала вона. – Щиро кажучи, я підозрюю, що він і в Бога не вірить. – Її голос повниться поблажливим презирством. – Хоч і має диплом богослова, а йому ще вчитися й вчитися. І моїй дурній доньці теж. У інститутах жити не вчать, вірно?

Я з нею погодилася й запитала, чи знаю я її доньку.

– Думаю, так. Каро Клермон. Безмозке дівчисько, дурніше не знайти у всьому Ланскне. Все говорить, говорить, говорить – і хоч би слово розумне сказала, – побачивши, що я посміхаюся, вона весело кивнула. – Не турбуйся, любонько, мене в моєму віці вже нічим не образиш. А вона уся в батька. Велике розчарування. – Бабуся глузливо подивилася на мене. – Тут зовсім нема де розважитися. Особливо коли ти стара, як я. – Вона помовчала, пильно дивлячись на мене. – Але, думаю, ми з тобою все-таки знайдемо, чим потішитися. – Тут її голова торкнулася моєї, і мене немов обдало свіжим подихом. Я намагалася вловити її думки, намагалася зрозуміти, чи не знущається вона з мене, але відчувала лише її доброту й веселий настрій.

– Я просто торгую шоколадом, – з посмішкою сказала я.

Арманда Вуазен глузливо пирхнула.

– То ти, я бачу, і справді вирішила, начебто я тільки вчора на світ народилася.

– Знаєте, мадам Вуазен…

– Клич мене Армандою, – чорні очі заіскрилися сміхом. – Так я почуваю себе молодшою.

– Добре. Тільки я й справді