Джоан Харріс - Шоколад

– Я знаю, яким вітром тебе занесло, – хитренько заявила вона. – Одразу відчула. Ти прийшла з карнавалом. У Маро повно бурлак, що подорожують із карнавалом: цигани, іспанці, мандрівні ремісники, вихідці з Алжиру, інший набрід. Колись я вже знала вас – тебе й твоє дитя. Як тепер ви себе називаєте?

– Віана Роше, – посміхнулася я. – А це – Анук.

– Анук, – лагідно повторила Арманда. – А твій сіренький дружок – зір у мене тепер не такий гострий, як колись – хто він? Кіт? Білченя?

Анук хитнула кучерявою голівкою й радісно, з полегшенням в голосі, пояснила:

– Це кролик. І звати його Пантуфль.

– Ах, кролик. Ну звичайно ж… – Арманда лукаво підморгнула мені. – Бачиш, я знаю, яким вітром вас занесло. Я й сама кілька разів відчувала на собі його подих. Може, я й стара, але обдурити мене нікому не вдасться. Нікому.

Я кивнула:

– Може, ви й маєте рацію. Приходьте колись до «Мигдалю». Я знаю, хто які ласощі любить. І вас почастую вашими улюбленими. Подарую вам найбільшу коробку.

Арманда засміялася.

– Шоколад мені не можна. Каро й цей лікар-нетяма забороняють. Як, утім, і все інше, що мені до вподоби, – іронічно додала вона. – Спочатку заборонили курити, потім пити, тепер це… Бог знає, напевно, ще треба було б перестати дихати, тоді, мабуть, буду жити вічно, – вона зареготала, але якось втомлено, і схопилася за груди. Мені стало моторошно: я чомусь одразу згадала Жозефіну Мускат. – Я їх не звинувачую, – провадила далі Арманда. – Вони так живуть. Намагаються захиститися від усього. Від життя. Від смерті.

Вона посміхнулася, й обличчям, незважаючи на зморшки, раптом стала схожа на пустотливого паливоду.

– Мабуть, я зайду до тебе, в будь-якому разі, – сказала вона. – Хоча б для того, щоб дошкулити кюре.

Вона зникла за рогом свого біленого будинку, а я замислилася над її останньою фразою. Анук трохи подалі від мене шпурляла каміння на берег, що оголився біля самої крайки води.

Кюре. Здається, я тільки й чую про нього. І я стала думати про Франсіса Рейно.

Так уже трапляється, що в маленьких містечках на кшталт Ланскне тон усьому суспільству найчастіше задає одна людина – шкільний учитель, власник кав’ярні або священик. Ця людина – серцевина механізму, котрий обертає хід життя. Як пружина в годиннику, що рухає коліщата, які крутять інші коліщата, змушують стукати молоточки й переміщують стрілки. Якщо пружина зіскочить або зламається, годинник зупиняється. Ланскне – як зламаний годинник: стрілки незмінно показують за хвилину північ, коліщата й зубчики вхолосту обертаються по нікчемному циферблату. Постав на церковному годиннику неправильний час, якщо хочеш обдурити диявола, говорила моя мама. Але в цьому випадку, я підозрювала, диявола не вдалося ошукати.

На жодну хвилину.

7

16 лютого. Неділя

Моя мати була відьмою. Принаймні вона називала себе відьмою, а частенько й щиро в це вірила, так що я й досі не знаю, прикидалася вона або чаклувала по-справжньому. Арманда Вуазен чимсь нагадувала її: блискучі звабливі очі, довге волосся, колись, мабуть, чорно-синє з блиском, мрійливість поруч із цинізмом. Від матері я навчилася усього того, що сформувало мене як особистість. Навчилася мистецтва обертати поразки в успіх, витягати виделкою пальці, щоб відвернути лихо, шити саше, варити зілля, вірити у те, що зустріч із павуком до півночі приносить удачу, після – нещастя… Але головне, вона передала мені свою любов до зміни місць, циганську непосидючість, яка змушувала нас блукати по всій Європі й за її межами: рік у Будапешті, стільки ж у Празі, півроку в Римі, чотири роки – в Афінах, потім через Альпи в Монако й уздовж узбережжя – Канни, Марсель, Барселона… До вісімнадцяти років я й сама забула, у скількох містах ми жили й скількома мовами говорили. На життя ми теж заробляли по-всякому: наймалися офіціантками, перекладачками, ремонтували машини. Іноді втікали з дешевих готелів, у яких зупинялися на одну ніч, через вікно, не оплативши рахунок. Їздили на поїздах без квитків, підробляли без дозволу на роботу, нелегально перетинали кордони. Нас депортували немислиму кількість разів. Матір двічі заарештовували, але відпускали, не висунувши жодних звинувачень. І імена ми міняли, підлаштовуючи їх до традицій того або іншого регіону, у якому осідали: Янна, Жанна, Джоанн, Джованна, Ганна, Аннушка… Гнані вітром, ми, немов злочинці, постійно були переслідуваними, переводячи громіздкий життєвий багаж у франки, фунти, крони, долари…

Не думайте, що я страждала; життя в ті роки я сприймала як чудесну пригоду. Нам з матір’ю добре було вдвох. Потреби у батькові я ніколи не відчувала. У мене було багато друзів. І все-таки, мабуть, ця хаотичність – вічні блукання, необхідність постійно заощаджувати – часом її пригнічувала. Проте ми і далі міряли дороги, рік за роком тільки збільшуючи темп, – затримувалися в одному місці на місяць, у крайньому випадку на два, а потім знову вирушали в дорогу, немов вигнанці, що поспішають за останніми променями сонця. Не одразу, лише через кілька років, зрозуміла я, що тікали ми від смерті.

Їй було сорок. Вона помирала від раку. Мені вона зізналася, що про хворобу знає давно, але останнім часом… Ні, до лікарні вона не ляже. Жодних лікарень, зрозуміло? Їй залишилося жити лічені роки, може, місяці, а вона ще так хоче подивитися Америку: Нью-Йорк, флоридський Еверглейдз[10]… Ми тепер майже кожен день проводили в дорозі. Мати ночами, думаючи, що я сплю, ворожила на картах. У Лісабоні ми сіли на пароплав – найнялися робітницями на кухню. Звільнялися о другій-третій ночі, піднімалися зі світанком. І кожної ночі – карти. Засмальцовані від часу й постійного дотику пальців. Розкладаючи колоду на ліжку перед собою, вона тихо бубоніла собі під ніс позначення карт, що випадали їй на долю, з кожним днем усе глибше поринаючи в безодню плутаного марення, яке врешті-решт повністю заволоділо її свідомістю. Винова[11] десятка, смерть. Винова трійка, смерть. Винова двійка, смерть. Колісниця. Смерть.

Колісницею виявилося нью-йоркське таксі, що збило її якось літнього вечора, коли ми закуповували продукти на велелюдних вуличках китайського кварталу. Але краще вже загинути під колесами, ніж помирати болісною смертю від раку.

За дев’ять місяців народилася моя дочка. Я назвала її на честь себе й матері. Вирішила, що для моєї дитини це найкраще ім’я. Її батько навіть не підозрював про її існування, та я й сама точно не знаю, від кого зачала, оскільки на зорі моєї молодості в мене було багато випадкових коханців. Але це не мало значення.