Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

примостить,

А, їх утративши, – в розпуці плаче,

58 Такий був я, бо твар мене щомить,

Встріч ідучи, помалу відсувала

Туди, де сяйво сонця не звучить.

61 Коли ж моя нога на діл ставала,

Явився хтось, у кого зір потух,

Мовчанка ж довга голос відібрала.

64 В безлюдді я його побачив рух.

«Врятуй! – була мольба моя єдина, —

Байдуже, чи людина ти, чи дух!»

67 Він мовив: «Не людина; був людина;

В Ломбардії мій батько оселивсь,

У Мантуї – моя там батьківщина.

70 Bo время Юлія я народивсь,

Хоч пізно; жив я в Августовім Римі,

Коли ще лжебогам народ моливсь.

73 Я був поет, пісні складав любимі,

Як славний син Анхізів з Трої втік,

А Іліон упав в огні та димі.

76 Та чом вертаєш і в журбі поник?

Чого не йдеш на горб, де корениться

Солодке джерело чудесних рік?»

79 «Чи не Віргілій ти, чи не криниця

Широкоплинних мовних вод ясних? —

Спитав я й став, щоб в шані поклониться, —

82 О світло й честь усіх співців земних,

Ти зваж на захват мій, на шанування

Твоїх безсмертних творів видатних.

85 Ти вчитель мій, моє уґрунтування,

У тебе я знайшов на все життя

Той гарний стиль, що дав мені визнання.

88 Ти бачиш твар, що втік од неї я?

Рятуй мене ти, мудрецю славетний,

Бо в серці й жилах кров тремтить моя».

91 «Хай буде інший шлях тобі прикметний, —

Він одповів на жалісні слова, —

Щоб ти мерщій покинув діл цей шпетний.

94 Повз твар, яка, голодна, завива,

Не прослизне і найспритніший дока:

Хто мимо йде, усіх вона вбива.

97 Лиха вона з природи та жорстока;

Наївшись, голоднішою стає

Й ненатлого не насищає ока.

100 Із звірами відгулює своє

Без міри; та надія на Хорта є,

Що він цю твар таки, нарешті, вб’є.

103 Про нього скажуть: скарбів не ковтає,

В любові, мудрості й чесноті зріс.

І ґрунт між Фельтро й Фельтро доглядає.

106 Він за Італію зведе свій спис, —

Заради ж неї дівчина Камілла

І Евріал умерли, й Турн, і Ніс.

109 І як би не тікала твар немила,

Він в Пекло зажене її, на дно,

Звідкіль її жадоба приманила,

112 А звідсіля, – надумав я одно, —

Я поведу тебе, де залягають

Місця, які я взнав уже давно.

115 Почуєш ти, як в розпачі благають

Там духи з зойком та з ламанням рук,

Повторну смерть на себе накликають.

118 Побачиш тих, хто між вогненних мук

Таємно тішиться у сподіванні

Колись піднестись до блаженних лук.

121 А схочеш в висі злинути останні, —

Душі, достойнішій за мене, здам

До ніжних рук тебе при розставанні.

124 Бо той, хто звіку владарює там,

Мене, що бився у ворожій раті,

Й тих, хто зі мною, не пуска й до брам.

127 А в тронній владаря світів палаті

Усе пристойне пишному кошу.

Щасливий той, хто буде там на святі!»

130 І я йому: «Поете, я прошу,

Ім’ям Христа, якого ти не відав,

Все зло й все гірше хай тут полишу,

133 Ти ж покажи усе, про що повідав:

Хай браму бачу я з Петром святим

І тих, хто в муках та скорботі знидів».

136 І рушив він, а я – слідом за ним.

ПІСНЯ ДРУГА

1 День одійшов; з натомленої спини

Всього живого тягарі земні

Тьма поскидала; тільки я, єдиний,

4 Все готувавсь до мужньої борні

З трудною стежкою з нестерпним жалем;

Та вірна пам’ять сил додасть мені.

7 О музи, хай ваш хист сіяє палом,

О думко, що я бачив, запиши

І передай навік людським скрижалям.

10 І я: «Поете, спершу ти ріши,

Якщо ти хочеш скрізь мене проводить,

Чи доблесть є на те в моїй душі?

13 Співав ти: батько Сільвіїв зіходить

Ще тлінний та минущий в світ тривкий,

Зберігши чуйність, що в живому бродить.

16 Коли ж противник всяких зол палкий

Був добрий з ним, передбачавши славу

Його діянь, і хто він, і який,

19 То мудрий відзнача його по праву:

Обранець неба вишнього добра,

Рим породив він та його державу,

22 А той же й та (це істина стара)

Засновані, щоб стать святим престолом

Наступникам апостола Петра.

25 Ця путь, розцвіченим твоїм глаголом

Прославлена, причиною в віках

Була його звитязі й папським столам.

28 Сосуд обрання теж у цих полях

Пізніше був, щоб дать підпору вірі,

Яка спасіння відкриває шлях.

31 А я чого піду? Хто пустить в мирі?

Ніякий не Еней, не Павел я,

На цю я честь не варт ні в якій мірі.

34 Коли ж спуститись знаджує земля,

То чи не здасться спуск мій божевіллям, —

Для мудреця ясніша мисль моя».

37 Мов той, хто раптом виниклим зусиллям

Занедбує намічені діла

Й прощається з готовим вже справиллям,

40 Вчинив і я: де схил чорнила мла,

У думці справа та пішла вся прахом,

Що з запалом розпочалась була.

43 «Я бачу у словах, повитих жахом, —

Сказала тінь, вся – благородний чар, —

Що ти в душі пройнявсь побожним страхом.

46 Він обсипа людину, мов той жар,

Примушуючи подвигу зректися,

Як мур уявлений спиняє твар.

49 Щоб міг від остраху ти відмогтися,

Скажу, чом став твоїм я ватажком,

Щоб знав, коли в мені жалі знялися.

52 Був з тими я, хто між добром і злом,

Як пані кликнула щонайгарніша,

І їй скоривсь я