Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

всі болі земної людини. Однак Поет не забуває нічого: ні кохання, ні жаги земної слави Беатріче, ні Флоренції. Вірність двом своїм музам поет зберігає і в останній частині поеми. Найяскравіше це відчувається в епізоді розмови Данте із своїм прапрадідом Каччагвідою, який у вигляді живого самоцвіту з’являється перед Поетом на Марсовому небі. Уважно слухає Данте лицаря, відчуваючи себе Енеєм, який шанобливо дослухається до слів старого Анхіза.

Дивні образи з’являються перед Поетом. Тихо і спокійно точиться життя за старими мурами. Шануються флорентійці, вільні від пожадливості та марнославства. Сидять при куделях жінки, пильнуючи дітей. Не забута ще слава Трої, Ф’єзоле і Риму. Наче художник-жанрист, любовно змальовує Каччагвіда кожну деталь старого побуту. Небесного Раю вже немає. На рай земний перетворилась сама Флоренція. Ця Флоренція, мабуть, ніколи не існувала. І все ж боляче стискається серце Поета, охоплене тугою за рідним містом. Залита кров’ю, роздерта чварами Флоренція не може бути вічною. Має існувати інше місто над Арно – світле і прекрасне. Хоча б у минулому.

Далі Каччагвіда віщує Данте його майбутню долю. Чимало страждань зазнає Поет, сповна скуштує він солоного хліба вигнання. Однак таким вже є призначення Поета. Його щире слово допоможе людям знайти праведний шлях. Уважно слухає пророцтво старого лицаря Беатріче. Ніжним і ласкавим став її погляд. Знову перед нами донна, оспівана Дантовими канцонами: «З її очей Кохання полум’яне вціляє в очі кожному, хто їй наважиться послати погляд свій, і серце нещасливцю тому в’яне».

Дивна мандрівка потойбічними світами завершується лицезрінням Божества. В морі світла являється Поетові Небесна роза. Та чи знайшов він ту істину, зрозуміти яку так пристрасно жадав? Непевне, ні. І от вже інші образи породжуються в нашій пам’яті. Ми бачимо темний силует заглибленого у свої думки принца Гамлета. Звучать його останні слова: «… а далі тиша». На пошуки абсолютного знання вирушає Фауст славетного Гете. Все ж і він лише наблизиться до своєї мети. А може, ця абсолютна, остаточна істина і не існує? Може, сенс людського буття полягає саме в пристрасному жаданні наблизитись до неї? Пробуджує живу людську думку і поема Данте.

В Україні твори Данте відомі з початку XIX сторіччя. Високо цінував поета Тарас Шевченко. До творчості славетного флорентійця звертається і Леся Українка. В 1898 році вона переклала V пісню «Пекла» з «Божественної комедії». Саме відтоді Дантові терцини зазвучали українською мовою. Постійний інтерес до художньої спадщини поета виявляв І. Франко. Ще навчаючись у Дрогобицький гімназії, він читав твори Данте в німецькому та польському перекладі і робив перші спроби відтворити звучання Дантового вірша рідною мовою. У 80-х роках виник задум здійснити переклад «Божественної комедії», яку І. Франко високо цінував «головне задля недосяжної простоти і грандіозності її стилю». Згадку про це ми знаходимо в листі до М. Драгоманова. В результаті багаторічної праці Франко переклав і прокоментував найбільш важливі уривки з «Божественної комедії». Роботу було завершено 1913 року виданням книги «Данте Аліг’єрі. Характеристика середніх віків. Життя поета і вибір із його поезії». Незважаючи на невеличкий обсяг, вона стала першим в Україні цілісним філологічним дослідженням творчості Данте. Розкрити перед українським читачем красу слова італійського поета намагався і В. Самійленко. В останні роки життя над перекладом «Божественної комедії» працював М. Драй-Хмара. Арешт 1935 року не дав йому завершити цю працю. Не зберігся, на жаль, і текст перекладу. Перший повний переклад «Пекла» здійснив П. Карманський. Редагував текст М. Рильський. Редагування, однак, поступово перетворилося на співавторство. Повністю «Божественну комедію» переклав українською мовою Є. Дроб’язко. У 1978 році його переклад отримав премію М. Рильського. Саме цей варіант і використано у виданні, яке пропонується нашому читачеві.

Олена АЛЕКСЄЄНКО

БОЖЕСТВЕННА КОМЕДIЯ

ПЕКЛО

ПІСНЯ ПЕРША

1 На півшляху свого земного світу

Я трапив у похмурий ліс густий,

Бо стежку втратив, млою оповиту.

4 О, де візьму снаги розповісти

Про ліс листатий цей, суворий, дикий,

Бо жах від згадки почина рости!

7 Над смерть страшну гіркіший він, великий, —

Але за благо те, що там знайшов,

Повім про все, що в пам’ять взяв навіки.

10 Недобре тямлю, як постав цей схов,

Бо сонність так оволоділа мною,

Що з певної дороги я зійшов.

13 Я опинивсь під пагорба стіною,

Яким кінчався неширокий діл,

Де острах ліг на серце пеленою.

16 Я вгору глянув і побачив схил,

Вже убраний у сонячне проміння,

Що надає людині свіжих сил.

19 Тоді помалу уляглось тремтіння,

Що не давало спокою мені

Всю ніч, коли блукав між страховиння.

22 Як той, хто у задишці голосній

На сушу вийшов, піною укритий,

І озирає вири навісні, —

25 Так і мій дух, не скінчивши летіти,

Зирнув назад і стежку оглядав,

Яка не дозволя нікому жити.

28 Тут я собі спочити трохи дав

І вирушив на гору незнайому,

А за опору нижчу ногу мав.

31 І от, коли вже йшов я по підйому,

Збіг леопард, моторний та верткий,

І шерсть рябіла плямами на ньому.

34 Моїх очей він не злякавсь, дерзкий,

І, заступивши шлях, став на сторожі,

І я подавсь униз, у діл низький.

37 А йшли хвилини ранішні, пригожі,

І сонце сходило з тим почтом зір,

Що з ним спахнули, як Любові Божій.

40 Схотілося у рух оздобить шир.

І дух надія звабила рожева,

Що скоро зникне цей плямистий звір.

43 Пора буяла навкруги квітнева,

Та я не вчув нічого, тільки ляк

Од вигляду уже близького лева.

46 І так, здалось, на мене йшов хижак,

Наїжившись, страшенно зголоднівши,

Що рух повітря вмить, здалось, закляк.

49 Ще вийшла люта й зла вовчиця вивши, —

Її неутоленна худорба

Примушує людей конать збіднівши.

52 В очах її така була злоба,

Таке палало полум’я гаряче,

Що з страху шлях згубив я до горба.

55 І наче той, хто дивиться найпаче,

Куди б скарби багаті