Юльчик - За рогом - щастя, Юльчик

Розділ 4: Відкрий, коли страх починає відступати

— «Відтоді, як я вирішила відкрити свою книжкову крамницю, все наче ожило.» — думала Емма, йдучи вузькою вуличкою нового району. — «Це мій маленький світ, і я сама створюю правила.»

 

Пошуки приміщення тривали вже тиждень. Вона відвідала кілька вартих уваги місць — від закинутих, до світлих крамниць із великими вікнами. Кожне приміщення мало щось своє, але ніде не відчувалося того справжнього тепла, якого вона прагнула.

 

Одного дня, заходячи у двір між будинками, Емма помітила невелику кав’ярню з вивіскою “Аромат спогадів”. За столиком сиділа жінка середніх років з теплою усмішкою і вогниками в очах.

 

— «Вітаю!» — привіталася вона. — «Шукаєте щось неподалік? Я — Олена, власниця кав’ярні. Можливо, зможу допомогти.»

 

— «Дуже приємно, я Емма.» — відповіла вона, посміхаючись, — «Я шукаю приміщення для книжкової крамниці. Мрію створити місце, де люди знайдуть не лише книги, а й затишок, тепло і натхнення.»

 

Олена замислилася, потім сказала:

 

— «Знаю одне місце, яке якраз звільняється. Маленьке, але дуже світле і затишне. Ідеальне для твоєї ідеї.»

 

— «Дякую!» — засяяла Емма. — «Мені дуже пощастило, що зустріла вас.»

 

Наступні дні пройшли у вирі підготовки. Марта, як завжди, була поруч:

 

— “Ти зможеш! Я допоможу з документами і зроблю крутий логотип.”

 

Емма відчула, що більше не одна. Ця підтримка давала сили рухатися вперед.

 

Та дзвінки й повідомлення від Девіда не припинялися.

 

— “Чому ти не відповідаєш? Можемо все вирішити!” — писав він.

 

Емма ж залишала телефон без реакції, бо її серце належало новому початку, а не минулому.

 

— “Я не боюся змін. Страх відступає, коли я бачу свою мету.”

 

Вона відчувала, як з кожним днем зростає її впевненість. Попереду — новий світ із запахом паперу й ванілі.

 

— «Ще одне приміщення… І здається, це саме те.» — подумала Емма, переступаючи поріг старої кав’ярні, що давно не працювала. Стара підлога скрипіла під ногами, а на стінах лишились плями від фарби і затишний запах часу.

 

— «Тут можна зробити щось справжнє…» — з теплом у голосі сказала Марта, тримаючи руки в кишенях. Вона супроводжувала Емму на кожній зустрічі, підтримуючи її і підбадьорюючи.

 

— «Ти вірно рухаєшся.» — додала Марта. — «Я бачу, що це для тебе не просто бізнес. Це твоя мрія. І вона стане реальністю.»

 

Емма посміхнулась, але всередині відчувала страх — а що, якщо щось піде не так? А що, якщо ця мрія виявиться лише тимчасовою втечею?

 

— «Я не хочу повторювати старих помилок,» — шепотіла вона собі, згадуючи листування з Девідом, яке не припинялося навіть зараз.

 

Телефон знову завібрував.

 

— «Емма, будь ласка, давай поговоримо… Я помилився, і хочу все виправити.»

 

Вона довго дивилась на екран, і водночас думала: — «Чому він не відпускає? Чому не розуміє, що я рухаюсь вперед?»

 

— «Не цього я хочу.» — тихо сказала вона, вимикаючи телефон.  — «Ні дзвінків, ні повідомлень від нього більше не буде. Я заслуговую на спокій.»

 

Попри це, іноді відчувала легкий тиск, ніби його присутність тягнула її назад у темряву минулого.

 

— «Але я сильніша. Я не одна.»

 

Марта була поруч — зі сміхом, порадами, спільними планами.

 

— «Наступна зустріч із власником?  — запитала Марта, підбадьорюючи. — «Ти готова?»

 

— «Так.» — відповіла Емма, відчуваючи, як напруга поволі зникає. — «Я готова будувати своє нове життя.»

 

Вона витягла блокнот, почала записувати ідеї для оформлення, список книжок, план рекламної кампанії. Кожне слово було кроком до її мрії.

 

— «Паперовий світ з запахом ванілі…» — подумала вона, усміхаючись. —«Ідеальне місце, де книги оживають.»

 

І хоч Девід все ще намагався повернутися, його голос залишався лише шумом у її вухах — голосом минулого, який не мав влади над її майбутнім.

 

Емма дивилася на світло, що пробивалося крізь пилові вікна приміщення. Здавалося, що кожен промінь — це маленька ниточка надії, яка тягнула її вперед. Вона робила перший справжній крок назустріч новому життю. Тут, у цьому просторі, її мрія мала ожити.

 

— «Цей запах старих книжок і пилу.» — подумала вона, — «Він такий живий. Немов тут досі залишилась частинка історій, які колись хтось читав.»

 

Марта крокувала поруч, спостерігаючи за її емоціями.

 

— «Уявляю, як тут буде пахнути ваніллю і кавою. Справжній рай для книголюбів.» — з посмішкою сказала вона.

 

Але поки їхні серця були повні ентузіазму, дзвінок знову порушив тишу.

 

— «Еммо, будь ласка, дай мені шанс. Я змінюся…» — голос Девіда був сумним і прохальним.

 

— «Ні.» — подумала вона, — «Я не можу і не хочу повертатися туди, де мене не цінували.»

 

Вона не відповідала, не відповідала й на повідомлення. Всі дзвінки — ігнорувала.

 

— «Це мій час. Час жити для себе.» — твердо сказала вона Марті, яка підтримувала її навіть у найважчі хвилини. — «Дякую, що ти поруч.»

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍