Юльчик - За рогом - щастя, Юльчик

Дні минали, а Емма все глибше занурювалась у планування. Вона придумувала назви, думала над концепцією — маленька книжкова крамниця з кавою, місце для творчих зустрічей, майстер-класів і вечорів поезії.

— «Паперовий світ з запахом ванілі» — це більше, ніж просто магазин. Це буде острівець тепла й натхнення, де кожен зможе знайти свій світ.» — мрійливо промовляла вона.

Зустрічі з власником приміщення ставали дедалі частішими. Кожна розмова наближала її до омріяного дня відкриття.

— «Еммо, ти справді змінюєш своє життя.» — казала Марта, — «Я пишаюся тобою.»

Але іноді, коли місто занурювалося у ніч, і тільки місяць світив у вікно, телефон знову нагадував про Девіда — повідомлення, які вона читала, але не відповідала.

— «Я зроблю все, щоб повернути тебе…» — слова, що ранили більше, ніж будь-які удари.

— «Такий біль вже позаду.» — шепотіла Емма. — «Тепер я творю своє майбутнє, і в ньому немає місця для минулого.»

Вона взяла в руки ручку і почала писати — не листа, а перші рядки своєї майбутньої книги. Із кожним словом біль відступав, даючи місце світлу.

— «Ця книга буде не тільки для мене.» — думала вона, — «Вона допоможе іншим знайти свою дорогу.»

Підтримка Марти стала для неї незамінною. Разом вони малювали плакати, вигадували акції, мріяли про перших читачів.

— «Ти сильна, Еммо. Не бійся мріяти.» — повторювала Марта.

А Девід? Він залишився у її тінях, що поступово віддалялися, як вчорашній сон, який уже не може зупинити її кроки.

Увечері, коли місто тихо дихало вогнями, Емма сиділа на підвіконні з чашкою чаю. Її ноутбук був відкритий — сторінка за сторінкою народжувалася  «Паперовий світ з запахом ванілі». Це вже було не просто мрією — це стало частиною її самої.

— «Коли ти пишеш, то ніби знову будуєш себе заново.» — прошепотіла вона, вдивляючись у нічне небо.

Марта принесла альбом із ескізами оформлення вітрини.

— «А уявляєш, тут будуть світлячки у банках? Ну, не справжні, а з гірлянд. І полиці з дерев’яними табличками — “зцілення”, “надія”, “мрії”…»

— «Це буде місце, де книги обіймають душу.» — усміхнулась Емма.

Вона підвелася, підійшла до ще порожньої стіни й уявно написала на ній цитату. Потім озирнулась до Марти:

— «А знаєш що? У нас буде стіна підтримки. Люди зможуть лишати там свої записки — слова для тих, кому важко.»

— «Геніально. Ти створюєш не просто крамницю. Ти створюєш простір, де можна знову повірити в себе.»

І справді — усе вказувало на те, що нова глава її життя вже почалася. Вона більше не була тією, хто мовчки зникає. Вона стала тією, хто творить світло, навіть коли навколо темно.