Філіп Майєр - Син

Потім я сів і глибоко замислився. Що б це могло означати?.. Аж раптом я помітив на небі щось незвичайне. Склавши пальці в «підзорну трубу», я подивився крізь неї вгору. І зрозумів, що бачу Венеру. Серед білого дня. Надзвичайно поганий знак… Забравши індичку, сома й заплямлену шовковицею сорочку, я поквапився додому.

— Щось ти швидко повернувся, — сказала моя мати. — Лише одна рибина?

Я показав їй індичку.

— Ми захвилювалися, коли почули постріл, — мовила моя сестра.

— Я боявся відходити далеко від дому так надовго, — сказав я.

— Якщо ти боїшся індіанців, — мовила мати, — то дарма. Кордон добре охороняють солдати.

— Я не за себе боюся, а за тебе й Ліззі, — пробурчав я.

— Ох, Ілаю! — солоденьким голосом проспівала вона. — Ти — мій маленький герой…

Моєї геть замурзаної сорочки мати, напевно, не помітила. Від неї та Ліззі тхнуло бренді, яке ми зберігали для шанованих гостей. Матері, мабуть, те бренді вже добряче вдарило в голову, бо вона, нахилившись, обійняла мене й поцілувала в щоку. Я розсердився й подумав, що було б навіть добре, якби мене викрали індіанці. Вони ж бо тільки те й роблять, що їздять верхи й стріляють. Авжеж, я добре пам’ятав, що з Майлза Воллеса, якого команчі викрали десь місяць тому, вони зняли скальп, не від’їхавши й кількох миль від його дому. Але ж, на відміну від Майлза, я не був косооким здихлям.

Двічі перелічивши наші запаси набоїв, я заліз на старого дуба та вмостився у своєму гамаку. Звідти було далеко видно річку, дорогу, дерева та все інше. Я ще й «Ягербуша» прихопив із собою: раптом побачу якусь здобич, яку можна буде застрелити просто з гамака. Щоправда, це мені ще жодного разу не вдавалося. Уважно вдивившись у зарості на березі річки, я помітив свого брата, який збирав ожину.

Так добре було лежати, погойдуючись у гамаку та вдихаючи чудове свіже повітря… Ще й із будинку доносилися апетитні запахи пирогів, які пекли моя мати й сестра… Я знову глянув на брата. Цей бовдур, узявши із собою рушницю, поклав її на землю, а сам відійшов на кілька кроків. А наш батько завжди казав: «Якщо вже ти взяв із собою рушницю — тримай її біля себе!»

Утім, моєму братові поки що щастило, адже довкола не було жодних ознак індіанців. Сонце вже сідало, коли я помітив якусь тварину, яка прокрадалася під кедрами на березі річки. Це міг бути або вовк, або койот. Попри те, що до тварини було дуже далеко, я все-таки зміг визначити, хто це. Справа в тому, що вовк завжди тримає хвоста прямо. А койоти ходять, підібгавши хвоста, мов перелякані собаки. Тож я зрозумів, що це не хто інший, як вовк. Але таких вовків я ще ніколи не бачив. Він-бо був не сірий, а білий (чи радше світло-сірий, майже білий). Стріляти з гамака мені заважали гілки дуба, тож я спустився донизу. І прицілився трохи вище спини вовка. Він саме зупинився, відчувши, мабуть, запахи їжі, що доносилися з нашого дому. Я вистрілив, і вовк, високо підстрибнувши, упав мертвий. Із вдячністю я згадав свого батька, який роздобув нам пижі з промасленої оленячої шкури, що роблять постріли точнішими (тоді як майже всі інші стрільці прикордонних територій використовували бавовняні).

— Ілаю, це ти стріляв? — почувся голос моєї сестри.

— Так, і вполював вовка! — відгукнувся я.

Я дуже хотів зняти з нього шкуру вже сьогодні, однак вирішив не ризикувати, бо вже майже стемніло.

Вечеряти ми сіли досить пізно. Мати запалила одразу сім або вісім великих свічок, що вважалося в нас небаченою розкішшю. Вечеря теж була розкішною — мабуть, найщедрішою з усіх, які я коли-небудь до того споживав. Ми всі знали, що це своєрідне покарання для нашого батька, який полишив нас самих, щоб ловити якогось жалюгідного конокрада. Та ніхто не казав про це вголос.

Ми з братом пили холодну маслянку. А мати із сестрою випили цілу пляшку білого вина, яку нам подарували німці. Це вино батько беріг для якогось особливого випадку — свята абощо. Чого тільки ми не їли на ту вечерю! Білий хліб із маслом та вишневим варенням, шинку, смажену індичку з картоплею, фаршированого часником сома, біфштекс, смажені на вершковому маслі зморшки, салат з амаранту й шпинату… На десерт мати подала два пироги з ягодами (ожиною й сливою), які назбирав мій брат. Тож у нашому льосі не залишилося нічого, крім сухарів та солонини.

— Якщо він вирішив гайнути хтозна-куди в компанії Сифілітика, — сказала моя мати, — то нехай і їсть те саме, що й Сифілітик.

Мені було шкода батька, та не настільки, щоб я перехотів їсти. Матері ж, вочевидь, аніскілечки не було шкода свого чоловіка. Вона допила залишки вина, і її — як і всіх нас — непереборно потягло в сон.

Я, однак, ліг не одразу, бо мав віднести залишки шинки до льоху біля джерела. Небо було чисте, і я сів, щоб помилуватися зірками. Я вигадав власні назви для кожного сузір’я, яке знав: Олень, Гримуча Змія, Бігун… Та мій брат зміг-таки переконати мене в тому, що треба користуватися назвами, які вже придумано. Я, звичайно, усе одно вважав, що мої назви — кращі. Ну який же це Дракон, коли це — Гадюка? А Велика Ведмедиця? Де там узагалі можна ведмедя вгледіти? Це сузір’я найбільше схоже на людину, яка біжить. Але мій брат не помічав цих простих, очевидних речей, уперто наполягаючи на загальноприйнятому варіанті. Тож мої спроби перейменувати сузір’я закінчилися невдало.

Я загнав коней у стайню та, зсередини зачинивши двері на засув, виліз надвір через дірку в стрісі. Хоча я знав, що для індіанців найміцніші двері, зачинені на засув, не є великою перешкодою. Коні були начебто спокійними, тож я був переконаний, що індіанців тут немає. Принаймні дуже близько немає, — адже інакше тварини обов’язково відчули б їхню присутність. Вони-бо відчувають запах індіанців навіть краще за собак.

Коли я повернувся до будинку, мати й сестра вже солодко спали на широкому ложі з навісом. А брат розташувався на сестриному ліжку. Що ж, нехай так. Мені буде спокійніше, якщо я спатиму тут, а не в дальній кімнатці. Тож я, поклавши свою рушницю, ягдташ і взуття біля ліжка сестри, дмухнув на останню свічку, що горіла, та й заліз під ковдру, трохи потіснивши свого брата.

Десь опівночі всі наші