Філіп Майєр - Син

Техас 1849 року. До будинку, де мешкає тринадцятирічний Ілай Мак-Каллоу, вдирається загін команчів, які вбивають його рідних, спалюють майно, а його самого забирають у полон. За три роки життя серед індіанців хлопець припадає до них душею та майже забуває про своє походження. Але коли його плем’я винищує епідемія, Ілай повертається до білих…
Жорстокість і прагматизм Ілая відбиваються в долях представників прийдешніх поколінь Мак-Каллоу. Кохання, честь, діти — усе віддається на поталу амбіціям, коли ця родина стає однією з найвпливовіших у Техасі. Але, як і всі могутні династії, ця сім’я колись та й мусить зіткнутися з наслідками свого вибору.

Філіпп Майєр

Син

Подяка

Хочу висловити щиру подяку моєму другові й колезі — видавцю Дену Голперну, який дійсно розуміється на своїй справі. Також — Сюзанні Бабоно; моїм агентам Еріку Сімонову та Пітеру Штраусу; Ліббі Еделсон і Лі Бодро.

Я дуже вдячний за щедру грошову допомогу таким фондам: Добі Пайсано, Ґуґґенгайм, Акросс, Ланнан, Ноа й Алексіс.

Тоді як будь-яка помилка в моїй книжці — винятково моя провина, допомога людей, чиї імена зазначено далі, стала для мене безцінною: Дон Ґрехем, Майкл Адамс, Трейсі Єтт, Джим Маґнусон, Тайсон Мідкіфф, Том і Карен Рейнолдси (також — Деббі Дувес), Реймонд Планк, Роджер Планк, Патрисія Дін Босвелл Мак-Калл, Мері Ралф Лоу, Ричард Батлер, Кінлі Койєн, «Дієґо» Мак-Ґріві та Лі Шіпмен, Вес Філліпс, Сара та Г’ю Фітдзімони, Тінк Пінкард, Білл Марпл, Гізер і Мартін Кохаути, Том і Марша Кейвен, Енді Вілкінсон. Також я вдячний усім працівникам письменницького центру Джеймса А. Міченера; Андре Бернарду — за те, що завжди знаходив час мене вислухати; Ралфу Ґроссмену, Кайлу Дефуру, Александрі, Джею, Вітні й Мелінді Сейфертам. І ще — Джиммі Артерберрі з Відділу охорони історичних пам'яток народності команчі; Хуаніті Падороні та Джину Пека з Національного коледжу команчів; Віллі Пека та Гаррі Мітло; працівникам Комітету з охорони культури й мови народності команчі (хоча це аж ніяк не означає, що вони підтримують написане в цій книжці). За оцінками істориків, кількість індіанців із племені команчі протягом середини дев'ятнадцятого століття зменшилася на 98 %.

Вічна пам’ять Дену Мак-Каллу.

* * *

Моїй родині

У другому столітті християнської ери Римська імперія охоплювала найбагатші землі нашої планети й була найцивілізованішою країною в усьому тодішньому світі…

…і ось ця довершеність, ця велич перетворилася на порох; і тоді щонайкращі землі Європи й Африки перейшли до рук нікому не відомих варварів із холодних північних країв.

…мінлива, непостійна фортуна нещадно знищує як людей, так і плоди їхньої праці… ховає в одній могилі міста й імперії.

Едвард Ґіббон

Родовід Мак-Каллоу

Розділ 1

Полковник Ілай Мак-Каллоу

З офіційного документа WPA (1936)

Мені часто казали, що я проживу щонайменше років зо сто. І, досягнувши цього віку, я переконався, що то було правдиве пророцтво. Свій скальп я зберіг, однак помираю не християнином. Якщо справді є потойбічні Мисливські Угіддя, до яких потрапляють після смерті індіанські воїни, то мені дорога прямісінько туди. Або ж до річки Стікс. Моє життя промайнуло надто швидко. Якби лишень я міг прожити ще один рік як нормальна людина, спроможна ходити своїми ногами… Однак я вже своє відходив і тепер лежу, прикутий до ліжка, та, наче те немовля, пускаю під себе калюжі.

Якби Творець зглянувся й подарував мені бодай трішечки сил, я б дістався нашого пасовиська, що біля східного вигину річки Нуесес (у своїх снах я вже тричі туди добирався). Я ж бо не боюся втратити свою душу, як не боявся цього Александр Великий, який, відчуваючи, що от-от помре, виповз навкарачки зі свого палацу, щоб утопитися в річці Євфрат. Він добре розумів: якщо його тіло зникне безслідно — люди вважатимуть, що він вознісся на небеса, як Бог. Але все зіпсувала його дружина, яка, перехопивши чоловіка на самісінькому березі річки, потягла його додому, щоб він помер безславною смертю звичайнісінької людини. А мене ще запитують, чому це я не одружився вдруге.

Чого я ще не хочу — то це зустрітися на тому світі зі своїм жалюгідним сином, який, найімовірніше, вирушив туди вже давно. А колись я подарував найкращого молодого буйвола зі свого стада Куані Паркеру, останньому вождеві команчів, за те, що він зберіг моєму синові — тоді ще хлопчакові — життя. Буйвола, згідно з давнім звичаєм, забили списами; відбувалося це на моєму пасовиську, яке свого часу було частиною мисливських угідь команчів. Куана прийшов тоді з кількома індіанцями, серед яких був і старий, усіма шанований вождь племені арапахо. Я сів разом із ними до трапези — ще теплої печінки буйвола, политої його ж власною жовчю. І тоді вождь арапахо подарував мені добряче подряпану списом срібну обручку, яку власноруч зняв із пальця Джорджа Армстронґа Кастера. Обручку цю, на якій висічено «7 Кав.», я заберу із собою на той світ, бо ж не маю, та й, зрештою, не мав гідного спадкоємця, котрому міг би її передати.

Дата мого народження відома багатьом. Саме того дня — другого березня тисяча вісімсот тридцять шостого року — було підписано Декларацію про незалежність, яка звільнила Техас від мексиканської тиранії. Підписували її в якійсь убогій халупі хворі на малярію мексиканці й американські бандити, які втекли до штату, щоб урятуватися від шибениці. І я був першою дитиною чоловічої статі, яка народилася в цій новій республіці.

Іспанці прибули до Техасу сотні років тому, прагнучи підкорити цю землю. Однак нічого в них не вийшло. Хоча спочатку співвітчизникам Колумба начебто все вдавалося: вони підкорювали кожне індіанське плем’я, що траплялося на їхньому шляху. Я не можу нічого напевне стверджувати стосовно ацтеків, бо ж ніколи не бачив їх на власні очі, але, мабуть, вони були не страшнішими за купку шмаркачів із недільної школи. А от ліпани-апачі миттю втерли носа зухвалим конкістадорам. Щоправда, після цього прийшли команчі, котрих можна порівняти хіба що з татаро-монголами. Це плем’я загнало апачів просто в море й, остаточно розгромивши іспанців, перетворило Мексику на невільничий ринок. Мені одного разу довелося спостерігати, як команчі гнали, наче худобу,