Олена Воля - І буде життя, Олена Воля

- Андрій Дужий! Оце так зустріч!

− Добрий день, Василю Семеновичу, радий Вас бачити, − Андрій попрямував до усміхненого тренера, який побатьківськи розкрив руки, щоб тепло привітати свого улюбленого вихованця.

− Як там молодь? Подає надії?

− Ще й які! Але ваш випуск згадую ще досі. От уже десять років у червні відзначатимете. Аби лиш тихо було і мир.

− Йдемо до цього. Неодмінно все так і буде.

− А ти просто так завітав чи по питанню якому?

− Та от приніс гостинця для юних спортсменів. Побратими стяг підготували і веліли вручити особисто дітям, − Андрій скинув наплічник і поплескав по ньому рукою.

− А мені можна глянути? Хоч краєчком ока? − підморгнув тренер.

− Жодних секретів. Просто такий порядок. Передаємо іменні стяги вихованцям навчальних закладів. Часом особисто привозимо, коли маємо відпустку, часом через волонтерів передаємо, або ж поштою в навчальний заклад. А там хтось із працівників отримує і обов'язково відзвітує нам, що справу зроблено. Ви ж знаєте, історію творимо. І діти мають усвідомлювати героїзм свого народу, відчувати бойовий дух, зростати патріотами. 

− Так, Андрійку, ми про це з вами не раз обговорювали і на тренуваннях, і на змаганнях. Пишаюся тобою і твоїми побратимами. Добре, що тримаєте зв'язок із малими. Час швидко біжить. Треба гідну зміну виховати. То що там у тебе? Показуй уже та й підемо збирати вихованців для церемонії вручення.

− Василю Семеновичу, Ви, як і раніше, в усьому урочистості пильнуєте.

− Це так. Недарма олімпійських чемпіонів виховуємо. Кожен має відчувати момент вручення нагороди і прагнути до цього. А у тебе там, − показав на наплічник, − ще цінніше усякої медалі.

Андрій дістав охайно складений прапор. Посередині чітке зображення Герба, знизу напис "Вихованцям спеціалізованої дитячо-юнацької школи олімпійського резерву "Схід" м. Київ", а по всьому полотні написи маркером, ручкою. Хтось з бійців писав побажання, хтось ставив підпис, хтось цитував Шевченка. В тренера очі наповнились вологою:

− Бережіть себе, хлопці. Ви захищаєте нас, та про своє життя пильнуйте.

На якусь мить зависла тиша. А тоді тренер крутнувся на місці.

− За мною, − скерував Василь Семенович і уже на ходу додав, − я ж навіть не встиг про тебе розпитати. Чи одружився? Як там батьки?

− Поговоримо ще. Я маю сьогодні годину в запасі. Спеціально підібрав день, щоб з Вами поговорити. Ви ж виділите мені свого дорогоцінного часу?

− Ти як знав, що у вівторок маю практично вільний день. Тож увесь до твого розпорядження.

Дужий Андрій Тарасович виступив перед вишикуваними вихованцями спортшколи. Спершу пояснив значення подарованого стягу. Тоді ще деякий час відповідав на запитання. Юним спортсменам було цікаво все: як там у бою, а як навчався в їхній школі, а чи пригодилося вміння лижного спринту, а чи страшно було виступати на змаганнях за кордоном, а яке звання має військовий, як потрапив в ЗСУ... Були різні питання. На щось лейтенант Андрій Тарасович відповідав жартома, десь додавав серйозності, а деякі дані залишив неозвученими − військова таємниця.

Найбільше учнів здивувало те, що після закінчення спортшколи, випускник Андрій пішов здобувати вищу освіту в політехнічний заклад.