Олена Воля - І буде життя, Олена Воля

Сестра залишилася погостювати ще три дні, тож був час розказати про все, що в телефонних розмовах не можна. Зоряна поїхала в Польщу волонтерити через три місяці після російського вторгнення. Вона працювала у Львові адміністратором популярного ресторану і отримувала досить хорошу зарплатню. Однак вдавати, що нічого не змінилося, було не в її характері. Спершу хотіла рвонути до Києва, щоб максимально бути в курсі подій і робити щось дійсно корисне. Лана та її наречений Андрій вгамували запальну активістку. Бо ні у військовій справі, ні в медицині вона не тямила. А її організаторські здібності варто підключити до волентерства. Волонтерити найкраще в тому місті, де ти все знаєш і де тебе теж добре знають. Залишалося тоді тільки визначити, до якої групи приєднуватися. Одні волонтери допомагали влаштовуватися переселенцям, інші координували виїзд до Польщі. Хтось збирав допомогу для потерпілих, а інші приймали продукти для хлопців на фронт. Потім пішли донати на різні потреби в бригади ЗСУ і окремим бійцям. Роботи вистачало. Волонтери працювали і по 20 годин на добу. Зоряна включалася в різні групи, знаходила потрібних людей, зав'язувала нові знайомства. Але відчувала, що має бути задіяна у масштабніших проєктах. Так натрапила на волонтерську групу, куди входили друзі з Польщі, Німеччини та Великобританії. Мова йшла про постачання техніки на передову. Іноземці організовували збори у своїх країнах, а українці мали допомагати тут на місці підлаштовувати техніку до відправки бійцям. У Польщі Зоряна була неодноразово у студентські роки, тому рішення прийняла миттєво. Спершу авто, потім біноклі, тепловізори, рації... Тепер їх організація вирішувала питання доставки деталей для збору дронів. Про це вони з Ланою і проговорили першу ніч. Мілана 14була вчителькою інформатики, а також деякий час підпрацьовувала в ІТ− сфері. Програмування дронів − той етап, який мав виконуватися в Україні. Потрібно було знайти спеціалістів-волонтерів. І у Лани був на приміті такий у Києві. Ці питання треба вирішувати якнайшвидше, тому визначилися наступного дня їхати в столицю.

− То, може, ти теж залишишся у Києві? Будеш моїм координатором, − вмовляла Зоряна старшу сестру. Це справа серйозна і вимагає великої віддачі. А хто ще, крім Міланки, зможе зрозуміти її, малотямущу в питаннях програмування?

− Мені потрібно бути тут. Я відчуваю, що знаходжуся на своєму місці. Є декілька діток-переселенців. Найменшим адаптуватися важче, тим більше після всього пережитого. Я проводжу позакласну роботу, допомагаю їм наздогнати упущений матеріал. І взагалі, маю ще цілу купу незавершених завдань. Ярослав − саме та людина, яка буде твоїми очима, вухами, руками і цілою головою, − серйозно зауважила Мілана і для переконливості постукала по своїй голові.

Сестри посміялися. Коли глянули на годинник, а там пів на п'яту ранку. Говорити було про що. А після тривалої розлуки кожна тема здавалася важливою і обов'язковою для обговорення. Від'їзд до Києва відкладати було нікуди. Кожна хвилина надважлива. Тому 3-4 години на відпочинок і в дорогу. Мілана взяла на кілька днів відпустку за власний рахунок. Прийти до пам'яті, відновити свій ресурс. Туга за дідусем давалася взнаки, хоч старалася не показувати вигляду. Усі звикли, що Мілана Романівна завжди енергійна, позитивна. Тож поїздка до Києва тепер стала чудовим способом переключити свої думки.