Анастасия Хэд - Ходімо зі мною, Анастасия Хэд

Глава 5

Глава 5

Лія

Я була задоволена: Блек йшов на поправку — це не могло не тішити.
«Чому я не втекла?» — запитаєте ви. Навіть не знаю, що відповісти. Машина стояла в гаражі з ключем у замку запалювання. Можливо, мені частково подобалося те, що відбувається? Красивий чоловік, який розбурхує уяву, небезпеки, які зі мною ще не траплялися. Висновок: я адреналінова наркоманка на пів ставки. Ну, хоч плач!

Блек примостився на дивані й мирно посапував, а я допила каву й піднялася в спальню, щоб добре виспатися. Єдине питання, яке мене турбувало перед сном: де Ярик?

Прокинулась від того, що хтось стягав із мене ковдру.
— Припини, та встала я, встала, — намагаючись забрати улюблену ковдру, відмахувалась я від вовка.
Треба привести себе до ладу, бо за клопотом із Блеком я зовсім себе запустила. Вмившись і надягнувши випраний топ і джинси, я заплела колосок і спустилася до вітальні. Ярика досі не було. Я відкрила вікно: на вулиці яскраво світило тепле весняне сонце й співали лісові пташки.

— А знаєш? У давнину, коли релігія була пов’язана з тотемами, вовків шанували, — я почухала Блека за вушком і пішла готувати сніданок.
— Вовк вважався символом хоробрості, войовничості та вірності. Але згодом у житті слов’ян відбулися зміни, і вовка почали відносити до нечисті. Якось несправедливо до вашого братства, як гадаєш?
Блек явно погоджувався з моїми висновками — або просто дуже вже хотів їсти. Хто знає, але він наполегливіше почав крутитися біля мене.

Будинком рознеслася веселенька мелодія. Я аж підстрибнула від здивування: гостей нам у чужому будинку точно не вистачало, а враховуючи ситуацію з тараном і нашою втечею, вони були вкрай небажані.
Екран з камери біля воріт показував червоний позашляховик. У відкрите вікно мило усміхався хлопець років двадцяти п’яти.
— Я Марк! Друг Ярика, прийшов поговорити з ним.

Я не знала, як вчинити. З одного боку, Ярика не було, і пускати чужу людину з незрозумілими намірами у дім було небезпечно. Але з іншого — ми, жінки, істоти допитливі, і мені стало страшенно цікаво, що із себе представляють друзі мого особистого маніяка. Та й до того ж заряджена рушниця спокійно лежала біля крісла. А от Блек моїм рішенням явно був невдоволений: шерсть на загривку стала дибки, у всьому тілі відчувалось напруження.

— Ховайся, Блек, — я безуспішно намагалася відтягнути вперту істоту від дверей. — Ну як хочеш, але якщо, побачивши тебе, красеня, він викличе ветеринарний контроль — сам винен!
Я впустила гостя.

— Добрий день, а Ярик тут? Я не можу до нього додзвонитися.
І в нього щелепа відвисла, коли він побачив Блека. Вовк стояв спокійно. Якщо чесно, я дуже хвилювалася, що він буде агресивним, але все обійшлося.

— Привіт, я Лія, — я простягла руку Маркові, а він замість того, щоб потиснути її, поцілував — і з цікавістю глянув на вовка.
— Дуже приємно, — він кинув на мене оцінювальний погляд, який нахабно затримався в зоні декольте. На мить я пошкодувала, що не накинула кардиган. Блек оскалився. І я відвела його на кухню подалі від гріха.

— Сідайте. Чай? Кава?

– Ні, дякую, я ненадовго, хотів поговорити з другом про одну важливу справу, але бачу, він зайнятий.
– Ага, його вже немає другий день, – роздратовано сказала я, хоча й сама не знала чому.
– Так, я вже зрозумів, – перебив мене Марк.

Він різко підвівся й підійшов до вовка. Нахилившись, щось прошепотів йому на вухо. А я здивувалася, чому вовк не відгриз йому руку.

– Дякую за гостинність, – Марк узяв мене за талію й повів до виходу.

За його спиною почулося невдоволене гарчання Блека — дарма він його дратує.

– Ще побачимось, – Марк смачно чмокнув мене в щоку й вийшов на вулицю. А я, замкнувши двері, здивувалася, як по-королівськи можна поводитися з абсолютно незнайомою дівчиною. Хоча Марк був доволі привабливим: попелясто-русяве волосся до плечей, блакитні очі й фігура — ого-го. Такий тип точно мав попит у дівчат. Невільно згадала Ярика: його чорне, як смола, волосся зібране в тугий хвіст, смарагдові очі, від яких хочеться вити, й тіло, що зводило з розуму не одну дівчину. Треба визнати: я за ним скучила.

Решту дня ми з Блеком присвятили цілковито собі. Відпочивали на зелененькій галявинці біля дому, їли смаколики, не думаючи про фігуру. А ще я знайшла уважного слухача, щоб вилити душу. Розповідала все, навіть те, чого мамі не казала, хоча в нас із нею довірливі стосунки. Вовк стоїчно переносив мої теревені, і навіть вуха, здається, не зів’яли.

– Я буду за тобою сумувати, – сидячи на тій самій галявині, я гладила величезну морду, що лежала в мене на колінах.
– Ти мій друг, але там, у лісі, в тебе є сім’я, і вони хвилюються. Сьогодні я зніму пов’язки — і можеш іти.

Вовк спав, його спина тихенько піднімалася й опускалася з кожним подихом, а я, можливо востаннє, милувалася цим прекрасним хижаком.

Увечері я зняла всі бинти й, як планувала, ми попрощались. Я обійняла цю велику морду й ткнула носом йому в шию.

– Ти заходь, якщо що, – словами з улюбленого мультика я проводжала дорогого серцю звіра за ворота.

Ось я знову одна. Сьогодні вирішила спати з комфортом: прийняла ванну з ароматною піною, знайшла в шафі мереживну білу нічну сорочку до підлоги (так, у дівчат Ярослава смак точно є), запалила кілька ароматичних свічок. Обожнюю запах кориці — він нагадує про дім. У дитинстві мама часто пекла сінабони.

Серед ночі я почула дивні звуки з двору. Там явно хтось був. Я пошкодувала, що відпустила Блека, але зволікати не можна було, тож я спустилася вниз. Насамперед схопила рушницю й попрямувала до дверей, що вели до гаража. Лишалася крихітна надія, що те, що було ззовні, ще не проникло всередину. Схоже, настав час тікати. Обережно привідкривши двері, я з полегшенням зітхнула. Раптом, наче з нізвідки, на машину вистрибнув сірий вовк — такий самий великий, як Блек. Я кинулась назад у дім, але він встиг проскочити у двері, що зачинялися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍