Анастасия Хэд - Ходімо зі мною, Анастасия Хэд

На чотирьох, повзучи сходами, я перевернулась на спину, щоб вистрілити — і дивом цього не зробила. На сірого накинувся Блек — почалася сутичка. Вовки зчепилися у вітальні, змітаючи все на своєму шляху. Клапті шерсті літали навсібіч. Я не могла прицілитись — боялася влучити в Блека. Мій рятівник був сильним, але недавнє поранення давало про себе знати, і сірий це відчував. Він ще завзятіше насідав. І ось, за мить, чорний усім тілом навалився на непроханого гостя. Той заскиглив і зомлів.

За дверима лунало виття та жахливий скрегіт кігтів. Треба було швидко вирішувати, що робити. Я кинулася до вікна, що виходило на задній двір. Лишалося сподіватися, що вовки не знають, що таке військова тактика, й не оточили будинок. Я обережно визирнула — здавалося, всі сили ворога були зосереджені на головному вході, тож на задньому дворі панувала мертва тиша. Відчинивши вікно, я вдихнула прохолоду весняної ночі. Серце калатало, голова йшла обертом від адреналіну. Мені було страшно, але Блек залишався спокійним — і першим вистрибнув у двір.

Виявляється, сидіти на спині вовка, що мчить на всіх парах і має два метри в довжину, не так уже й погано. Я вчепилася йому в загривок мертвою хваткою й міцно обхопила ногами. Здавалося, шкура вовка палає — така вона була м’яка і тепла. Ми летіли щосили, серце шалено калатало, а холодний вітер обпікав мої голі плечі. За нами гналися. Позаду лунав вовчий вий.

Я якось обернулася й побачила десятки червоних вогників, що мерехтіли в темряві. Вони змінювали напрям, згасали й знову спалахували в хаотичному порядку. Жах просто! От-от наздоженуть і зжеруть нас на пізню вечерю. Сподіваюся, у них буде страшенний розлад травлення.

Причини нападу були мені незрозумілі, та й дивна поведінка вовків не давала спокою: навіщо, а головне — як вони проникли у двір і в дім? Але смертельне переслідування тривало. Блек нісся щодуху, але куди? У лісі панувала суцільна темрява, лише подекуди, серед височенних ялин, з’являлися прогалини. Вони й давали пробитися слабкому місячному світлу.

Ривок у бік — і я ледь не злетіла з його спини. Дивом вдалося втриматися. За мить я побачила, куди ми прямували. Руїни. Посеред лісу, на нашому шляху, стояли руїни старого замку. Побачивши їх, Блек пришвидшив хід. Наші переслідувачі ані на мить не відставали. Я вже чула їхнє дихання — дихання смерті. Останній ривок — і ми опинилися на території колись прекрасної й величної споруди й зупинилися.

— Блек, ти що?! — заверещала я. — Вони ж нас порвуть на шмаття! — мій голос зривався, але вовк був непохитний і з якоїсь причини заспокоївся.

Я здивувалася, але схилялася до того, щоб довіритися другові. Озирнувшись, я побачила ті самі вогники, а згодом і постаті величезних вовків, що з’явилися на галявині перед замком. Вони гарчали й шкірилися, їх було щонайменше двадцять.

— Чому вони не нападають? — не скажу, що я сильно засмутилася з цього приводу, але мало ж бути якесь логічне пояснення такій поведінці.

І тут я помітила, як найближчий до нас вовк підійшов і з вереском відскочив від лінії, що мерехтіла блідо-зеленим кольором. Вона була ледь помітна, але, схоже, для вовків з якихось причин була непрохідною перешкодою. Я вже нічому не дивувалася, і була щиро рада, що не опинюся в ролі кісток, які закопають про запас десь під деревцем.

— Ну і чудово, — зраділа я, злізаючи з вовчої спини.

Я вирішила оглянутися. Напевно, дія адреналіну почала спадати, бо мене почало трусити. Потрібно було знайти якесь місце без протягів. Шукати довго не довелося — тут навіть було щось на кшталт імпровізованої лавки, зробленої зі зламаного дерева. Воно стало в пригоді для розпалення багаття. Раз ми тут застрягли, аби не померти від холоду, краще якнайшвидше зайнятися вогнем. Ех! Шкода, що я не була скаутом. Моя “паличка об паличку” не хотіла давати результату. І як тільки неандертальці з цим справлялися? Блек спостерігав за моїми потугами, і, здається, це його дуже забавляло.

— Тобі добре, — запричитала я. — Он яка в тебе шерсть густа, а я майже гола. Та ну тебе! — я знайшла нові сухі палички, шматок моху й трохи кори. З третьої спроби мені таки вдалося розпалити вогонь. Почувалася, як Мелман із Мадагаскару. Вогонь! Я нарвала гілочок з тієї самої лавки, і полум’я розгорілося яскравіше. У такі моменти почуваєшся “не зовсім безруким створінням”. Вирішила піти подивитися, як там наші вовки, і нікого не знайшла. Але виходити за межі кола не наважилася. Ми тут надовго, це точно.

Ярик

Гонитва мене зовсім вимотала. Добре, що сховався в будинку перед нападом, а то невідомо, чим би все закінчилося. Ховався! Дурнь! У власному ж домі. Ну, що не зробиш заради порятунку дами. Бродяги таки пробралися всередину щита, поки я був слабкий. Добре хоч вдалося дістатися до руїн старого батьківського замку. Так, скоро від нього взагалі нічого не залишиться. А колись це був чудовий дім. Скільки століть минуло з часів пожежі, а ці руїни не втрачають своєї величі. Старий фамільний щит досі діє, я на це й сподівався, коли біг сюди. До ранку його має вистачити, а може й довше. Це був мій духовний прихисток, під час ранкових пробіжок я любив посидіти тут, згадати минуле, подумати про майбутнє.

Блек. Я вже майже звик до цього імені. Минуло всього кілька днів, а я вже знаю цю жінку, як самого себе. Вона розповідала мені все. Іноді вдаючись у такі подробиці, які чоловікові знати не обов’язково. Це було однозначно кумедно.

Втеча мені далася нелегко. І справа зовсім не в Лії, що висіла в мене на спині. Я терпіти не можу тікати! З самого дитинства я любив битися, у бою почувався живим. І навіть коли програвав, це тільки підштовхувало мене до нових звершень, перемог. Через запальний характер часто отримував від мами. Вона, звісно, не вчила мене тікати, але казала, що бій — крайній захід. Насамперед, потрібно тверезо оцінити ситуацію, і якщо без бою не обійтися — треба битися. Але якщо бій призведе до непередбачуваних наслідків чи неминучої загибелі, слід шукати варіанти. Мене бісило, що вкотре цим варіантом виявляється втеча. Як якийсь песик, що піджав хвіст. Ну нічого, буде й на моїй вулиці свято. І вже будьте певні — я повеселюся на славу.