Ріна Март - Під лапою Вовка, Ріна Март

Мазаріні відразу упізнав Хмельницького, хоча й не бачив його ніколи до цього моменту. Щось було таке невловимо благородне у цьому темноокому писарю, щось таке, що не дозволяло говорити із ним, як з людиною нижчого рангу. Поряд із ним стояв військовий, певно Пшиємський. Мазаріні було достеменно відомо про учасників козацької делегації. Легко упізнав він і козака Сірченко – статного полководця, який мав очолити козацьку армію. Щось було у цьому козаку таке, від чого кардиналу ставало не по собі, а спиною раз по раз пробігав холодок. Він не міг зрозуміти чому відчуває ці незрозумілі відчуття, проте ця постать у скромному козацькому одязі та вовчою шкурою на плечах назавжди закарбувалась у його пам’яті.

 - Шановне панство, дозвольте представити вам Джуліо Мазаріні, мінстра Франції. – чітко продекламував де Брежі, тим самим розпочавши перемовини.

Члени делегації шумно розсілися за довгим столом, за яким уже сидів Луї. Сірко сів прямо навпроти принца крові. Мазаріні здалося, що зробив він це навмисне. Під час перемовин цей дивний козак не зводив з молодого полководця пронизливого погляду. Принцу явно було не по собі, він раз-пораз не міг усістися на стільці та часто покашлював, аж поки не попрохав аби йому принесли свіжої води.

Перемовини пройшли на диво успішно. Мазаріні увесь цей час сидів, мов на голках, переводячи погляд то з Хмельницького на Луї, то з Луї на Сірка. Аби лишень вони усі мовчали. Аби лишень ніхто з них не ляпнув такого, що призвело б до розбіжностей у поглядах. Проте ані козаки ані принц явно не були зацікавлені у провалі перемовин, тож після годинних розмов про оплату, участь та кількість козацьких найманців, дійшли таки згоди: на французьку службу поступали 1800 одиниць піхоти та 800 комонників строком на два роки. Королівська скарбниця платила козакам по 12 талерів на місяць, а старшинам - по 120. В кінці перемовин між Хмельницьким, Мазаріні та принцом Луї ІІ Бурбоном було підписано угоду, в якій окремим пунктом виділявся статус найманих запорожців - козачий корпус стає самостійною одиницею французької армії і підпорядковується особисто принцу Конде.

Хмельницький разом із Солтенком та Пшиємським негайно відправиться у далеку дорогу додому, аби спорядити козацьку найману армію. Сірко залишається у Франції, вивчає позиції та готує козацький наступальний корпус до участі у битві за Дюнкерк. Мазаріні висловився, аби до Хмельницького знову приєднався де Брежі, щоб особисто керувати приготуваннями та доправити козаків в цілості до Франції. При одній згадці про чергову морську подорож обличчя графа позеленіло, та відмовитись від місії він не міг.

На тому й порішили.

Після того як угоду було підписано, учасники делегації піднялися аби потиснути один одному руки. І саме тоді настала мить, якої так боявся Мазаріні. Пильно дивлячись у вічі Сірку, Луї глузливо запитав:

- І чого це доблесний козак не зводив очей з моєї персони? Хіба незнайомий він з придворним етикетом, у якому прописано, що дивитись так довго на персон королівської крові є верхом невігластва?

Мазаріні завмер, кинувши гострий погляд на Хмельницького. Той пильно дивився на Сірка, очікуючи його реакцію. Яка не забарилася. З присутньою йому холоднокровністю та безцеремонністю, яка під час морської подорожі доводила ледь не до сказу де Брежі, Сірко відповів на чистій французькій:

-Та оце дивлюсь на Вашу високу перуку, мonsieur, та й думаю чи бува не через неї Вас називають «Великим».

У залі запанувала напружена тиша.

Після знаменитих перемог ім'я принца Луї ІІ Бурбона-Конде вимовлялося майже з таким же трепетом, як і королівське. Та для Сірка, вочевидь, це не мало ніякого значення.

Мазаріні непомітно витер холодний піт з чола та кинув метушливий погляд на принца Конде.

Той мовчав. А потім раптом голосно розреготався та весело промовив:

- Радий бачити такого безстрашного дотепника у своїй армії.

Так закінчилась перша зустріч із принцом Конде, який зіграє фатальну роль у житті Сірка. Можливо, характерник, уже тоді щось відчував, проте не міг усвідомити своїх дивних примарних відчуттів. Напевне знав лишень одне – він на правильному шляху. Франція – це лише щабель до майбутніх битв за незалежність та волю України…

А увечері на честь вдалого закінчення перемовин відбулося щедре застілля, під час якого гості могли досхочу наїстися вишуканих французьких страв та скуштувати незвичайне ігристе вино з берегів Шампаня. Свято супроводжувалося неспішними музичними композиціями, аж поки Солтенко, добряче нализавшись, не відібрав у одного з музик флажолет та гукнувши: «Давайте нашу!» не затягнув на цій флейті бадьору козацьку пісню. Хмельницький, розчервонілий від випитого, підхопив мелодію, заспівавши на диво красивим голосом «Ой, на горі та й женці жнуть…». Мазаріні зауважив, що дивний козак Сірко майже не вживав вино та був досить помірний у їжі, вибирав лише легкі страви. На відміну від нього, блискучий полководець Луї вже ледь тримався на ногах. Він радісно тупав ногою в такт Солтенку та ледь не пішов садити гопака під руку з Пшиємським. Через деякий час принц піднявся та повільно рушив до виходу, кинувши на ходу:

- Скоро повернусь.

Луї Бурбон, захмелілий від випитого, насилу дістався назовні. У небі яскраво світив повний місяць, освітлюючи навколишню нічну тишу холодним світлом срібла. Десь гучно закричав сич. Принц прислухався та повернув голову на звук нічного птаха. А коли погляд його знову упав прямо на красиво оздоблену стежку, що вела вглиб саду, в голові його запаморочилось від жаху. Майже перед ним, буквально в кількох саженях, стояв вовк. Величезний звір, шерсть якого стояла дибки на загривку, не зводив з нього сірих очей. Різко відступивши назад, Луї одразу завмер на місці від грізного оскалу. Вовк напружився, немов готуючись до смертельного стрибка.

Ніколи більше у житті не відчував цей видатний полководець такого животного страху, як тоді, коли стояв він, геть захмелілий від вина, посеред Овального двору і дивився прямо у вічі своїй смерті. Не було й мови про те, аби кликати на допомогу, бо як тільки він робив крок назад, вовк робив крок йому назустріч, загрозливо оскаливши великі ікла.