Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

— ...тебе також...

І вона щезла.

— То була ваша дружина? — спитав водій, коли Пітер уже знову сидів у машині й вони виїжджали зі стоянки.

«Щиро кажучи, ні, — кортіло відповісти Пітерові, — то не була моя дружина, то були якісь розрізнені звуки з невеличкого металевого пристрою».

— Так, — сказав він.

Занадто складно було б пояснювати незнайомцеві, що Пітер волів спілкуватися з людьми віч-на-віч. Іноді він перебирав у цьому міру, навіть Беатріс подекуди було тяжко його зрозуміти.

— А Джошуа — так звати вашого сина? — Водій, схоже, не надто переймався всілякими там соціальними табу щодо підслуховування.

— Джошуа — це наш кіт, — відповів Пітер. — Дітей у нас немає.

— Можна зберегти собі багато нервів, — мовив водій.

— За два дні ви вже другий, хто каже мені це. Але ж ви свою донечку любите, я певен.

— Куди ж я подінуся! — водій махнув рукою у напрямку вітрового скла, прагнучи в такий спосіб позначити чи то всі свої життєві події, чи то свою долю, чи щось інше. — Хто ваша дружина за фахом?

— Медсестра.

— Хороша робота. Принаймні, краща, ніж прокурор. Покращує людські життя замість погіршувати їх.

— Ну, я сподіваюся, що пастор робить те саме.

— Звісно, — жваво відгукнувся водій. Упевненим він, однак, аж ніяк не видавався.

— А як щодо вас? — запитав Пітер. — Ви... гм... штатний працівник АМІК чи вони просто найняли вас, як таксі?

— Я працюю на АМІК уже дев’ять чи то десять років, — відказав шофер. — Переважно речі всякі вожу. Інколи науковців. АМІК проводить чимало конференцій. А ще час від часу астронавтів.

Пітер кивнув. На мить він уявив, як водій в аеропорту Орландо зустрічає астронавта. У голові постав образ бурмила з квадратною щелепою в цибулястому скафандрі, що незграбно простує залою прибуття до шофера, який тримає табличку з ім’ям. А потім Пітер дотямив.

— Я ніколи не думав про себе як про астронавта, — сказав він.

— Це слово застаріле, — погодився шофер. — Я користуюся ним лише з поваги до традиції, мабуть. Світ міняється занадто швидко. Відверни лишень очі від чогось, що завжди тут було, і наступної хвилини це вже тільки спогади.

Пітер глянув у вікно. Австострада мала такий самісінький вигляд, як і автострада у Великобританії, але тут ще були гігантські металеві дороговкази, які повідомляли про те, що такі прекрасні атракції, як річка Іконлокгатчі або Регіональний природний заповідник імені Гела Скотта десь поруч, сховані за лісосмугами. Стилізовані малюнки на рекламних щитах спонукали зазнати радощів їзди верхи або відпочинку просто неба.

— Що, крім усього іншого, мені подобається в АМІК, — сказав водій, — це те, що вони мають якусь повагу до традицій. Або, може, просто усвідомлюють цінність бренду. Вони викупили мис Канаверел, ви знали про це? Тепер він увесь належить їм. Коштувало, мабуть, силу-силенну грошей, вони могли б улаштувати свій пусковий майданчик деінде — у наші дні вдосталь вільної землі, котру можна прибрати до рук. Але вони захотіли мис Канаверел. Я називаю це клас.

Пітер невиразно мугикнув, погоджуючись. Наявність (або відсутність) класу в транснаціональних корпораціях не була тим предметом, стосовно якого він мав чітку думку. Одна з небагатьох речей, які він знав про АМІК, — це те, що вони володіють багатьма давно закинутими заводами в колись нужденних містах у країнах, що тоді входили до складу Радянського Союзу. Чомусь Пітерові здавалося, що «клас» — це не зовсім правильне означення для того, що там діялося. Що ж до мису Канаверел, історія космічних польотів ніколи не цікавила його ані крихти, навіть коли він був іще дитиною. Пітер навіть не помітив, що НАСА припинило існувати. Для нього це була та ні до чого непридатна інформація, дрібки якої Беатріс мала видобувати з газет, перш ніж ті буде підстелено під мисочки на їжу для Джошуа.

Пітер уже скучив за Джошуа. Беатріс часто йшла на роботу рано-вранці, коли тваринка ще міцно спала на ліжку. Навіть якщо кіт прокидався й нявчав, вона поквапно виходила, кидаючи: «Татусь тебе нагодує». І справді, за годину чи дві Пітер сидів уже на кухні й жував підсолоджену вівсянку, тоді як поряд на підлозі Джошуа наминав свою несолоджену. Потім кіт вистрибував на стіл і досьорбував залишки молока з миски господаря, що йому не дозволялося, коли мамуся була вдома.

— Тяжкі тренування, правда ж? — запитав шофер.

Пітерові здалося, що від нього чекають оповідок про вишкіл у військовому стилі, тести на витривалість, які під силу тільки олімпійським чемпіонам. Але нічого такого розповісти він не міг.

— Фізичні вправи є, — погодився він. — Але переважно, відбираючи до польоту, просто... опитують.

— Невже? — здивувався водій.

За якусь хвилину він увімкнув радіо. «...Триває в Пакистані, — почав серйозний голос, — тимчасом як антиурядові сили...» Шофер перемкнув на музичну станцію, і в ефірі забриніли старенькі «A Flock of Seagulls»[3].

Пітер відкинувся на спинку сидіння й пригадав запитання, які ставили йому на відбіркових співбесідах. Ці розмови в кімнаті для переговорів на одинадцятому поверсі розкішного лондонського готелю тривали по кілька годин поспіль. Одна американка була там постійно: елегантна, мініатюрно-анорексична, вона поводилася як відома балетмейстер чи балерина на пенсії. Ясноока, із гугнявим голосом жінка, працюючи, пестила в руках чашку кави без кофеїну, а команди інших спеціалістів, що постійно змінювалися, допомагали їй допитувати Пітера. Мабуть, «допитувати» було неправильним словом, адже всі ставилися до нього приязно, і Пітера не полишало дивне відчуття, що вони вболівали за його успіх.

— Як довго ви можете перебутися без вашого улюбленого морозива?

— У мене немає улюбленого морозива.

— Який запах найбільше нагадує вам про дитинство?

— Не знаю. Можливо, запах заварного крему.

— Вам подобається заварний крем?

— Він смачний. Нині я куштую його переважно тільки в різдвяному пудингу.

— Що вам спадає на думку, коли думаєте про Різдво?

— Різдвяна меса, святкування народження Ісуса Христа у день римського сонцестояння. Іван Золотоустий. Синкретизм. Санта-Клаус. Сніг.

— А ви самі відзначаєте Різдво?

— Це величезне свято для нашої церковної громади. Ми збираємо подарунки для знедолених дітей, готуємо різдвяну вечерю в нашому благодійному центрі. У цей час багато людей почуваються жахливо самотніми й пригніченими. Треба спробувати допомогти їм пройти