Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

Чоловік і жінка, залучені до такого обміну, мимоволі розслабилися. За кілька хвилин вони вже навіть сміялися. Подружжя було з Мертона. Дружина страждала від діабету, а чоловік від депресії, працювали обоє в супермаркеті комп’ютерної техніки і збирали гроші на цю відпустку протягом усього року. Вони не були ні яскравими особистостями, ні захопливими співрозмовниками. Жінка неприємно пирхала, а від чоловіка жахливо тхнуло мускусним лосьйоном після гоління. Вони були люди, цінні в очах Божих.

— На мій літак ось-ось розпочнеться посадка, — врешті мусив сказати Пітер.

Беатріс досі сиділа на підлозі, голівка дівчинки ніжилася в неї на колінах. Її очі потьмяніли від сліз.

— Якщо я піду з тобою аж до контролю, — сказала вона, — і триматиму тебе доти, доки тобі треба буде його проходити, я не зможу, їй-богу, не зможу себе опанувати. Я не витримаю, я влаштую сцену. Тож поцілуймося на прощання тут.

Пітер відчув, як серце його немов розітнули надвоє. Те, що в молитовні здавалося великою пригодою, тепер вимагало від нього жертви, позбавляючи коханої дружини. Він учепився за слова апостола: «Виконуй працю благовісника, сповняй свою службу. Бо я вже за жертву стаю, і час відходу мого вже настав»[2].

Він нахилився, і Беатріс нашвидку недбало поцілувала його в губи, обхопивши під час цього рукою його потилицю. Приголомшений, він випростався. Уся ця сцена зі сторонніми чоловіком і жінкою — вона її спланувала, тепер Пітер бачив це.

— Я писатиму, — пообіцяв він.

Беатріс кивнула, і від цього поруху сльози злетіли їй на щоки.

Пітер хапливо попрямував до виходу на посадку. Сорок хвилин по тому він уже був у небі.

2

Більше ніколи він не зможе дивитися на інших людей як раніше

Аміківський водій повернувся від заправки з пляшкою фруктового напою й неприродно жовтим, без жодної цятки, бананом. Засліплений сонцем, він перебіг очима по майданчику, шукаючи свої заправлений лімузин і коштовний іноземний вантаж. Вантажем був Пітер, який, поки в машину заливали пальне, вирішив розім’яти ноги й спробувати востаннє зателефонувати додому.

— Пробачте, — сказав Пітер, — чи не могли б ви мені допомогти з цим телефоном?

Водій, схоже, розгубився, почувши прохання, і струсонув обома руками, щоб показати, що ті не порожні. У темно-синьому костюмі, із краваткою, він був затепло вдягнений для спекотної Флориди, а крім того, досі дещо напружений через затримку літака. Здавалося, він вважав, що це Пітер особисто винен в атмосферній турбулентності над Північною Атлантикою.

— А в чому проблема? — запитав водій, влаштовуючи пляшку й банан на розпеченому сонцем даху лімузина.

— Мабуть, ні в чому, — зізнався Пітер, скоса поглядаючи на пристрій, що лежав у нього на долоні. — Напевно, я просто не знаю, як ним користуватися.

Це була правда. Він не був на ти з технікою й користувався телефоном тільки тоді, коли обставини змушували його до цього. Решту часу прилад дрімав у кишені його одягу, доки не ставав застарілим. Приблизно щороку Беатріс повідомляла чоловікові його або її новий номер, коли чергова телефонна компанія розчаровувала чи зазнавала краху. Цими днями компанії зазнавали краху тривожно часто. Беа стежила за такими речами, Пітер — ні. Він знав лише, що запам’ятати щороку два нових телефонних номери для нього було нелегко, хоча й міг тримати в пам’яті довжелезні уривки зі Святого Письма. Техніка бентежила його: якщо він натискав на кнопку «телефонувати» — як щойно зробив у Флориді, цьому яскравому проміжному пункті своєї подорожі, — а нічого не відбувалося, то він навіть уявити не міг, що ж робити далі.

Водієві кортіло щонайшвидше вирушити далі: попереду ще була довга дорога. Відкусивши банан, він узяв у Пітера телефон і підозріливо оглянув його.

— А карточка, той-во... підходить? — пробурмотів він із повним ротом. — Щоб телефонувати ...е-е... до Англії?

— Гадаю, що так, — відказав Пітер. — Мала би підходити.

Водій повернув телефон, ухиляючись від допомоги:

— Як на мене, цілком справний мобільник.

Пітер відійшов під затінок металевого дашка, що нависав над бензиновими колонками. Він спробував ще раз набрати правильну послідовність символів. Цього разу його було винагороджено уривчастими гудками спочатку міжнародного коду, а потім номера Беа. Притиснувши металевий прямокутничок до вуха, він дивився на незвичну блакить неба і на точені обриси дерев довкола стоянки для вантажівок.

— Алло?

— Це я, — мовив він.

— ...ло?

— Ти мене чуєш? — запитав він.

— ...чую тебе... — відповіла Беа.

Її голос було оповито хуртовиною статичних перешкод. Окремі слова вистрибували з крихітного підсилювача звуку, наче випадкові іскри.

— Я у Флориді, — сказав Пітер.

— ...середина... ночі, — відповіла вона.

— Вибач. Я тебе розбудив?

— ...люблю тебе... як ти... знаєш, що...?

— Я живий і здоровий, — відказав він (телефон у його руці ставав слизьким від поту). — Вибач, що телефоную тобі зараз, але я не знаю, чи трапиться ще можливість пізніше. Літак затримався, і ми дуже поспішаємо.

— ...е... о... в... мене... знає щось про...?

Залишивши затінок металевого навісу, Пітер відійшов подалі від машини.

— Водій не знає анічогісінько, — прошепотів він, сподіваючись, що його слова доносяться до Беа краще, ніж її до нього. — Я навіть не впевнений, чи він працює на АМІК.

— ...не питав...?

— Ні, ще не питав. Я запитаю.

Пітер почувався трохи ніяково. Вони їхали разом уже чи не півгодини, а він досі навіть не дізнався, чи шофер є штатним працівником АМІК, чи його просто найняли. Наразі Пітер довідався лише, що дівчинка на світлині над приладовою панеллю — це донька водія, що той нещодавно розлучився з матір’ю дівчинки і що колишня його теща — прокурор і робить усе для того, щоб водій пошкодував про день, коли з’явився на світ.

— Зараз... у мене в голові така каша. І я не спав у літаку. Я напишу тобі, коли... ну, ти розумієш, коли опинюся на тому кінці своєї подорожі. У мене тоді буде купа часу, і я опишу тобі всю картину. Так, наче ми подорожували б разом.

У слухавці затріскотіло, і Пітер не був певен, чи Беа раптом замовкла, чи слова її проковтнула статика. Він підвищив голос:

— Як Джошуа?

— ...перші кілька... він тільки... о... умаю... поряд.

— Вибач, зв’язок переривається. А водій показує, щоб я вже закінчував. Мені