Вікторія Сурен - Фатальне інтерв'ю, Вікторія Сурен

— Господи, Анітко, ти генійка! Ти така генійка! Він... він... цей Назарій! Він хто попало!

— Так, я це і...

— Чекай новин!

— Ангелі!..

Я кидаю слухавку та збуджено зводжуся на ноги, вчуваючи раптовий сплеск жаги до життя. Простір довкола стає привабливішим, а думки скупчуються навколо однієї мети.

Наступні дзвінки Аніти ігнорую. Вона дасть мені по голові та виїсть нерви ложкою, але це буде набагато пізніше в кав’ярні чи гримерці перед зніманнями на якийсь журнал чи рекламу, а отже, то проблеми майбутньої мене. Серце робить сальто, підтримуючи таке рішення.

Я хутко приводжу волосся до ладу, створюючи вишукані обсидіанові хвилясті пасма, які закладаю на один бік; розмальовую повіки сріблом, сильно тушую тіні, а губи підводжу червоною помадою. Бабуся завжди казала нам із сестрою: «Не бери в голову. Візьми у плечі, вони ширші». То до біса тривожні думки!

Чорний топ, масивні сережки-кільця, і я вже сиджу навпроти своєї білої шафи з десятками деталей від неонових ламп та книжок до нагород та світлин. Телефон у штативі, світло ідеально падає прямо з панорамного вікна напроти, а на моїх вустах самовпевнена та рішуча усмішка.

— Bonjour, друзі! — хутко згинаю пальці, вітаючись. — Давно не бачилися, тому я неабияк засумувала. Правда, ви завжди даєте про себе знати, і я це дуже-дуже-дуже ціную! — збираю руки замком. — Але також знаходяться й ті, кому максимально сильно кортить випустити емоції та спробувати самоствердитися, принижуючи інших, — скидаю брови. — Але для нас всіх це не новина. Тому хочу нарешті сказати, що мої слова у бік Назарія Ждановича були абсолютно правдиві.

Розводжу долоньки, задоволено піднявши куточки вуст.

— Вам образливо це чути? Чому? Не думаю, що логічно ображатися на мене та поливати брудом за суб’єктивну думку, чи не так? На відміну від мене, яка адекватно сприймає будь-яку критику та негатив, деяким самозакоханим та розбещеним зіркам попросту... байдуже на думку аудиторії, бо вона для нього не авторитет. Такі пафосні люди вважають, що коментарі, які їм не подобається чути, кажуть лише «хто попало». Та й авторитетом вони вважають хіба що журналістів, які пишуть вдалі й часто настільки прикрашені перебільшеннями статті, що взагалі нікого не чіпляють. Тому так, друзі, я, як і будь-яка інша людина, маю свої вподобання. Мені подобається червоний, але я ненавиджу рожевий. Я люблю вампірів, але не Роберто Паттінсона. І акторська гра Назарія мені також не подобається, бо, знову ж таки, я просто людина зі своїми захопленнями, смаками та особливостями. Як і всі ми.

Відео закінчується.

Я додаю обрізаний скриншот образливого коментаря, який возвеличує Назарія, але принижує мене. Розміщую його поверх відео внизу, додаю кілька ефектів та хутко опубліковую, поки не почала думати. Сьогодні імпульсивність здобула перше місце у перегонах з раціональністю. Це моя візитівка: робити перш ніж думати.

Тіло пересмикується від зробленого. Мене прямо-таки пробиває струмом від усвідомлення масштабу власних дій. Розум повертається на робочі місце, шоковано переглядаючи оновлення в житті.

Аніта мене вб’є.

— О Господи... та я розпочала війну.

⛧⛧⛧

Ух… Оце Ангеліна влипла. А рано чи пізно їй таки доведеться зустрітися з Назарієм, і хто знає, що на неї очікуватиме)