Юрій Павлович Винничук - Лютеція

з туристами не спілкується, навіть не сідає до них за столика, їй досить попхатися в натовпі, який штурмує ввечері ресторан, чи висмикнути комусь гаманця з задньої кишені під час танців. Тому запідозрити її буває важко. Тим більше, що Ліля має хоч і симпатичне обличчя, але таке, що відразу забувається, от дивишся на нього, дивишся, і здається тобі, що ти вже його увібрав у себе, а тільки-но відвернешся, воно розпливається в уяві, як сон, бо насправді нема в ньому жодної виразної риси, усе правильне й гладеньке, навіть гладко зачесане волосся такого кольору, що важко сказати — білявка вона чи шатенка.

— То ти повинен зустріти дівчину, якої ніколи в житті не бачив?

— Уявляєш? Нафіга мені цей ровер?

— Дівчина, яку ти ніколи не бачив і яка навіть не підозрює про твоє існування... Тут відразу дві проблеми. Але, може, вона тобі сподобається. Усяке буває. У тебе є зараз хтось?

— Повний штиль. Два місяці тому Зірка підловила мене з Нуською, дала мені по писку, назвала гівном і зникла з мого овиду. Зірка сказала, що я мушу нарешті визначитися: або ми одружуємося, або рвемо стосунки. У результаті я лишився сам. Але я за ці два місяці багато чого написав, сидячи в хаті без жодного зв’язку зі світом. Зате мені Бозя посилала яйця.

Ліля з підозрою глипнула на мене й промовила:

— Зірка — класна баба. Ти дурний, що не женився на ній.

— Я безробітний. Зарібки в мене нерегулярні, їх вистачає лише на харчі й посиденьки в барах. Сім’ю я не зможу утримувати.

— І так усе життя?

— Чому усе життя? Колись це все зміниться. Якщо мені Господь посилав цілий місяць яйця, то колись він мені пришле й гроші. Ще трішки доведеться помучитися.

— Я тобі поясню одну річ, — промовила повчальним тоном Ліля, поклавши мені руку на коліно. — Можливо, вона тобі допоможе в житті. Днями один мій друг розповідав про дівулю, в яку втріскався, і питає: «Порадь мені, як її зацікавити собою? Як зробити так, щоб моя персона вкарбувалася їй у саме серце?» І в момент, коли мій мозок почав процес обдумування, розкрилися небеса, засяяло сонце, і я чітко усвідомила просту істину, послану мені вищими силами. Відповідь прийшла, як Господнє послання, чиста й правдива, мов ранкова роса. І я кажу: «Треба бути мудаком!»

— Що?

— Що, що? МУДАКОМ треба бути! І вона твоя! Цілком і повністю. Бо яка ж нормальна, красива жінка закохається в доброго чоловіка? Тільки хардкор! Тенденція української жінки проста, як двері: щойно вона починає волати: «Він МУДАК!» Всьо! Це успіх! Вона закохана! Кому ж воно цікаво: стосунки без стресів? Я за своє життя бачила десятки пар, де вона — БОГИНЯ, а він — МУДАК. І все в них прекрасно! Бо їм файно й весело. Бо ніякого конфетно-букетного, а одразу пару гучних скандалів і сковорідкою по морді. Неважливо, хто кому. І вона ходить з подружками на шампанське, набухується в хлам і скулить: «Він МУДАК! Я йому тридцять разів дзвонила, а він не взяв слухавку! Я покину його! Завтра, блять!» А завтра вона тверезіла і зі сльозами на очах вибачалася перед ним, що приїхала додому п’яна. А він ще тиждень влаштовував їй заколуп мізків, а потім — вона йому, але ніхто ні від кого не йшов — бо це любов. А любов зла, шо мандець. У нормальних людей тіки так і буває. Бо женщинам-богиням не властиво закохуватися в хороших мужчин, добрих і порядних, таких, шоб котік-котік. Їм скучно. Їм треба, шоб сльози в подушку, печаль і біль, п’яні розборки, дати пару раз по морді й обов’язково приревнувати до якоїсь лєвої тьолочки, на яку він мав необережність випадково подивитися, а потім закотити істерику. В цьому весь сік стосунків, я думаю. Ідеальний союз, який ледве чи розвалиться: вона — богиня, він — мудак. І все в них буде зашибись. Така от історія.

— Ну, й до чого тут я? — запитав я цілком невинно.

Ліля забрала свою руку з мого коліна й глянула так співчутливо, що не було сумніву: інтимний контакт між нами перервався, а мене урочисто посвятили в мудаки. Зрештою вона це підтвердила і словами:

— Не бійся бути мудаком, і все в тебе в житті піде як по маслу. Можливо, сьогодні приїде твоя доля.

— Не жартуй. Це ж Ромкова дівчина. Вона приїде до нього. Точніше — вступати в універ. У мене ідея: підеш зі мною на вокзал?

— Якого дідька?

— Зустрічати її. Знаєш... утрьох нам буде веселіше. Потім попремося до якоїсь кнайпи.

— Не, не до якоїсь, а до «Львова».

Вона мала на увазі ресторан «Львів», у якому завше човплося багато туристів, а назагал публіка там була дуже строката: фарцівники, перевдягнені менти і кагебісти, проститутки, грузини, поляки і камандіровочниє.

— То ти згодна?

— Та добре, — байдуже кивнула вона.

— Ти — справжній друг.

— Я вип’ю ще, — зітхає вона. — Як гадаєш — можна мені ще? — Я плескаю її підбадьорливо по спині, вона замовляє нам шампанське і, глибоко затягнувшись, примружує очі. — А знаєш чому?

— Ні.

— Якби з тобою сталося те, що зі мною, ти б і сам не п’янів. Минулої суботи я телефоную Юркові... ну, тому зубному технікові... Пам’ятаєш, ми з ним Новий рік зустрічали?

— У тебе з ним роман?

— Та який, блін, роман? Всього тільки близький контакт третього ступеню. Коротше, я в нього вже кілька разів була. Ми проводили час досить непогано. І от ми домовляємося, що я прищу до нього знову. Я приїхала, а там у нього курва! Ну, ти розумієш, яке западло? Навіщо він це зробив? А тут ще така фігня, що в мене якраз сестра заміж ішла, то я їй все бабло, яке мала, віддала. Лишила буквально жменю копійок — разом десь два краби. І я, ідіотка, беру таксі, бо він обіцяв зафундувати, їду до дідька на роги, розраховуюся, а назад мушу добиратися тролейбусами, трамваями. Бо він мене, звичайно, не пускає до себе.

І тут я відкриваю рота, бо вся ця історія стосується й мене. Переважна частина мого життя проминула без телефону. У перші дні, коли він у мене з’явився, я обдзвонив усіх знайомих, повідомивши радісну новину, а потім уже майже не