Юрій Павлович Винничук - Лютеція

— Та все нормально. Вона дівчина з принципами. Я з нею не цюпцявся, якщо це тебе цікавить. І тобі не вдасться за один день її в цьому переконати. Так що я спокійний.

— Я не збирався приймати гостей. У мене не прибрано. У мене в хаті чортзна-що, усе догори ногами. Книжки по підлозі, рукописи на підвіконні.

— Прекрасно. Це якраз те, що треба. Вона любить талановитих людей. Я, між іншим, казав, що я художник, то ти не підведи.

— Ти — художник?

Я остаточно збаранів, бо Ромко не був навіть малярем. Він був фарцівником — купував у поляків джинси і перепродував. Зрештою, як і я.

— Цікаво, а що коли вона захоче ознайомитися з твоїми картинами?

— Не переживай. Я про це вже подумав. Позичу в Дема.

Дем був справжнім художником, але бухарем. За пляшку міг позичити не лише свої малюнки, а й чергову коханку.

Дзвінок від Ромка мене вивів з рівноваги, я не міг заснути, хоча до потяга було ще далеко. Але друг є друг. Хоча друзі поділяються на добрих і поганих. До перших належать ті, що не позичають у мене грошей, а до других ті, які не позичають мені. Ромко ніколи не позичав у мене грошей, бо крутився набагато жвавіше, ніж я. Але мав фатальну особливість потрапляти з дівчатами в неймовірні ситуації, з яких потім мусив виплутуватися з неабиякими пригодами. Коли він щойно приїхав до Львова і вступив до універу, то поселився в помешканні на Личакові в дуже доброї господині, яка йому ще й сніданок готувала, прала, прасувала, ходила, як за рідним. У господині була дочка, дуже вродлива. Ромко відразу на неї запав. Правда, дочка саме перед тим впала з горіха й мусила лежати в ліжку з поламаними ногами. Але чи могли поламані ноги стати перешкодою для двох молодих людей? Дуже швидко Ромко вже з нею кохався й навіть загорівся женитися. Дівчина не була проти, та й мама тішилася, але Ромко вважав, що варто зачекати, поки кохана зможе встати й сама піти з ним розписатися. Донька й мама мали іншу думку і вважали, що не так і зле буде розписатися на візку, бо то якось непорядно: живуть, як муж із жоною, а не розписані. Ну, до церкви на шлюб, то нехай — можна й зачекати.

Ромко погодився. Але час минав, місяці спливали за місяцями, а дівчина ані з ліжка, ані з візка не вставала. Тут в Ромковій голові почала зароджуватися підозра, що його одурено, він влаштував скандал, і дівчина призналася, що ніколи-ніколи більше не встане.

Того вечора Ромко нахлявся так, що додому не дійшов, подався ночувати до колежанки. Розповів їй своє горе, вона його втішила, потім втішила ще раз, а наступного дня він закрався до хати, коли тестьової не було вдома, і під голосні ридання й крики своєї дружини спакував валізу. Більше він туди не з’являвся. Тестьова ще не раз приходила до універу, соромила його перед усіма, жалілася ректорові, плакала й кляла, але Ромко виявився непохитним.

А незабаром побачив тестьову знову в групі жінок, які шукали квартирантів. Вона саме розмовляла з молодиком, який щойно поступив. Хлопець був високим, симпатичним. З усього було видно, що умови, запропоновані господинею, йому підійшли. Ромко подумав, що, може, варто його попередити, але вирішив, що не має він права й надалі псувати життя бідній дівчині. Ану ж той якраз не втече? Коли вони минали Ромка, тестьова вдала, що його не впізнає.

Після його дзвінка я з годину почитав, а потім все ж таки заснув і прокинувся біля полудня. Мені зовсім не хотілося їхати на вокзал, я збирався провести цей день вдома й продовжити писати. Але все свідчило про те, що цей день так просто не закінчиться.

3

У «Кентаврі» за столиками не було жодного вільного місця, хоча до вечора ще було далеко, біля стійки бару всі кріселка теж були зайняті, й на мене дивилися самі випнуті дупи, серед яких я безпомильно розпізнав Лілину й попростував до неї. Ліля належала до дівчат, які могли підтримати будь-яку бесіду з будь-ким, миттєво вловлюючи тон розмови й момент, коли треба сказати «так-так!», «та ти що!», «ну він і козел!», «я так і знала» або «та не бери собі до голови», а при згадці, скажімо, про Ле Корбюзье — з невинним виразом запитати: «Це той славетний кутюр’є?» Якось після однієї великої п’янки ми з Лілею опинилися на одній канапі і винятково задля здорового сну покохалися. Після цього ми стали гарними друзями, які можуть завиграшки одне одному звіряти свої таємниці. У її торбинці, окрім косметики, завжди лежали чисті майточки, презервативи й зубна щітка, бо вона часто не знала, у чиєму ліжку переночує, зубної пасти не потребувала, що-що, а в кавалера вона мусила бути. Ліля спеціалізувалася на туристах, чиї кишені чистила неймовірно талановито. Поки я йшов до неї, вона встигла витягнути з кишені хлопця, який сидів поруч, запальничку, прикурити цигарку й покласти запальничку на місце. Ніхто цього окрім мене і бармена не помітив, та й я це побачив лише тому, що не зводив з Лілі очей, а бармен, наливаючи келихи, упівока стежив за всім, що відбувається довкола, але йому ці Лілині маніпуляції були давно знайомі, він знав, що львів’ян вона ніколи не чистить. А туристи — це таке, вони, зрештою, і приперлися сюди, щоб проциндрити гроші.

Нарешті пропхавшись до Лілі, я обняв її за талію й поклав голову на її плече, вона вдоволено замуркотіла: «Сервус!» — і посунулася, роблячи мені місце на стільчику. Ліля цмулила через соломинку різнобарвний коктейль, який складався з м’ятного лікеру, рому і шампанського.

— Що тебе так рано принесло? — запитала вона.

— Ти не повіриш. На світанку телефонує Ромко й просить, щоб я зустрів його дівчину, яка приїде з Чернівців пополудні, бо він не може. У нього в гостях інша.

— Це на нього схоже, — сказала вона й кивнула барменові: — Налий йому шампана. — Потім обернулася до мене й додала: — Нині ставлю я.

— А що — був урожайний день?

— Вечір. Учора, — і випростала, усміхаючись, три пальці, — це означало, що вона обчистила трьох туристів.

Ліля мала надзвичайно спритні пальчики, могла б грати на роялі, але не грає. Вона ніколи тісно