Юрій Павлович Винничук - Лютеція

користувався. Телефон для мене завжди залишався чимось чужим, я не любив, та й досі не люблю надто довго спілкуватися на відстані, волію живий балак. Минулої суботи в слухавці пролунав ніжний жіночий голос:

— Привіт. Як справи?

— Краще не буває.

— Що робиш?

— М-м... нічого...

Я не мав зеленого поняття, хто телефонує, а запитувати незручно, надто, що голос такий приємний, що не хочеться його відпускати.

— Нічого? От і я так подумала. І вирішила заїхати до тебе.

— Правда? — Я ошелешено роззявив рота і не знав, що казати. Може, і справді нехай приїжджає. Хоч і невідомо хто, але це ще цікавіше. Треба потягнути час. — А ти де?

— Вдома.

— А що робиш?

— Нічого. Тому й подумала.

— Ну, так... давно не бачилися.

— Що ти мелеш? Усього лишень позавчора, як... ми...

І тут мене попустило — вона помилилася телефоном. Я увесь минулий тиждень не виходив з дому. Я її не знаю, вона не знає мене. Але ми гарно поговорили. Мій голос нагадував їй голос коханця. Її голос мені не нагадував нікого, хоча інколи пробивалися окремі нотки, але були вони невиразні, розмиті. Тепер я не знав, як завершити розмову. Я мав не надто погідний настрій, з одного боку, хотілося пояснити, що вона помилилася, а з іншого — розмовляти далі. Навіщо? Не знаю.

— Для мене два дні — давно, — сказав я без зайвої остороги.

— Жартуєш? Я викликаю таксі?

— Добре, — кажу я приречено.

Кудись вона та й приїде. Мені вже було байдуже.

— Але ти фундуєш.

— Звичайно, як завжди, — усміхнувся я задоволено.

— Не тринди. Минулого разу я платила. Ти там вибіжи, щось купи.

— Наприклад?

Презерватив? Торт? Свічки? Квіти?

— Вино, наприклад.

— Добре, па.

Я поклав слухавку й уявив собі, як вона їде до когось, з ким щойно домовилася. Як вона дзвонить у двері і застає його з іншою. І як вони не можуть порозумітися й скандалять, а та друга втручається, і вони уже скандалять утрьох, перебиваючи одне одного. І вона кричить йому: «Брехун! Ти це навмисне зробив», а він не знає, що казати, бо та друга з-за спини стає все агресивнішою в обороні своєї території й намагається дотягнутися розчепіреними пазурами до непроханої гості. Сусіди траскають дверима: «Що там у вас таке?» Урешті він зачиняє двері перед нею, і вона, шморгаючи носом, виходить на вулицю, на повні груди ковтає холодне повітря й каже: «Боже! Яка скотина! І я з ним... стільки...» Заплативши за таксі, вона вже не має грошей на дорогу назад. Доведеться добиратися автобусами. Вона бреде простовіч, очі сльозяться від блиску фар і мокрого асфальту, і коли чує, що поруч зупинилося авто, і хтось пропонує: «Дєвушка, вас падвєзті?», з насолодою і відвертою сатисфакцією посилає його дуже-дуже далеко...

— Як я тебе розумію, — зітхаю, відчуваючи, як у мені прокидається щось схоже на совість, точніше, хирлявий зародок совісті, коли я усвідомлюю, що вона розмовляла зі мною.

— Я не можу досі второпати, навіщо він це зробив, — зітхає вона скрушно і глибоко затягується. — От навіщо було мене так принижувати?

А я починаю роздумувати, як так вийшло між нами? Можливо, тому, що вона раніше ніколи мені не телефонувала, а я не навчився розпізнавати її голос із телефону? Я колись повідомив їй свій номер, а вона похапцем записала двох Юрків поруч. Може, не тільки імена, а й голоси однакові. У мене була дівчина, голос якої я постійно плутав з голосом її мами. Вони цим тішилися і не раз мене розігрували. Чи можу я себе вважати винним? Я цмулю вино, а моя совість знову влягається спати, їй так найзручніше — у такому стані тихомирної дрімоти. Я підливаю Лілі вина, і вона зиркає на мене з вдячністю, радіючи, що в неї є я, справжній друг, такий, що ніколи не підведе, такий, якому не треба нічого довго розжовувати, на якого завше можна покластися у вирішальну хвилину. Кому ж, як не мені, можна довірити всі свої проблеми, смутки і болі?

— Як добре, що ми з тобою не закрутили наш роман на довше, — каже вона. — Зараз ми б, можливо, уже й не вітались.

— Так, звичайно, — з готовністю погоджуюсь я. — Принаймні ти не зможеш ніколи сказати, що я розбив тобі серце.

— Серце... — вона гірко всміхається. — Моє серце розбите давно, і гірше вже бути не може. І знаєш, що я тобі пораджу: ніколи не закохуйся. Ніколи-ніколи. Просто думай, що це кохання, але відразу піддавай сумнівам. Тоді значно легше буде розчаровуватися. Ти ж розчаровувався в житті? — Я кивнув. — Ну, от. Бо кохання — це лише пристрасть, порив душ і тіл, короткочасний вибух почуттів. А пристрасть недовговічна, вона вся в білому цвіті, як весна, після якої настає щедре на тепло літо, приходить призвичаєння, розуміння з півслова чи хвилеве роздратування з півслова — не має значення... головне, що двоє тіл і душ пристосовуються, як дві детальки одного механізму... хоча механізми часто щось заклинює... І оце ЩОСЬ — відіграє пізніше важливу роль... На нього спочатку ніхто не звертає уваги, але воно сидить у комусь із них і муляє... воно мучить і робить усе, аби двоє тіл і душ починали поступово віддалятися... А потім настає осінь, і все осипається... усе марніє, жовкне, скручується, стає таким буденним і одноманітним... Усе байдужіє... А коли настає зима, то тільки притрусить снігом, і нічого не залишається... навіть слідів тієї пристрасті... Я вже пережила дві такі зими, і не певна, що подолаю третю. Розумієш? Чоловіки здебільшого дуже підлі. — Помітивши мій здивований погляд, додала: — М-м-м... жінки — теж. Якщо це для тебе суттєво. Але я про себе. Моє останнє кохання — художник... ми зняли спільне помешкання недалеко від центру. Я оплачувала все — оренду, газ, світло. Я готувала їсти, ходила на базар, купувала, прибирала. А він удавав митця і, валяючись на канапі, снував свої проекти. Інколи щось пробував малювати... не завершував... відкладав... А при цьому повчав мене, як жити. І нічого не робив. Пальцем об палець!

— Добре. Але чому ти з таким одороблом жила?

— Чому? Я тобі признаюся чесно. У нього великий пензлик.

— І це все?

— Так. Усе.

— Уперше чую,