Юрій Павлович Винничук - Лютеція

що це саме те, задля чого можна терпіти таке чмо. Знаю багатьох з невеликим, чиї жінки цілком задоволені.

Вона поглянула на мене, примруживши очі.

— Я ж не кажу, що це закон природи. Просто я така. Я від цього тягнуся. І заради цього я терпіла.

— Тепер перестала?

— Перестала, коли довідалася, що він свого пензлика мачав не лише в мою палітру... Повір, це неймовірно прикро, коли ти відкриваєш свою душу комусь, віддаєшся повністю до найменшого нігтика, жертвуєш собою... без перебільшення — жертвуєш, бо не приділяєш собі стільки уваги, скільки хотілося б, а прагнеш тільки одного — якомога більше віддати йому всю себе до останку... а натомість отримуєш свинське ставлення... Тоді настає зневіра й насувається висновок: усі чоловіки підлі... Усі, кого любила, зникали з тими, кого ненавиділа. Хоча, звісно ж, є й винятки. Але вони чомусь нам не трапляються. І я тобі відкрию одну істину: головне — не перетворитися на старого пердуна, чиї дні минають у шкодуванні за проґавленими можливостями.

— Або стару пердунку.

— О, ні, я не проґавлю нічого. Я вийшла з берегів. Мене вже ніщо не стримує.

Коли підійшов наш час, Ліля зробила за своїми плечима ледь помітний рух рукою, і в її пальцях з’явилася банкнота в десять крабів, вона поклала її на шинквас і підморгнула бармену, той забрав гроші й поклав на їхнє місце решту, змовницьки усміхаючись.

На потяг ми запізнилися на цілих десять хвилин, бо трамвай зійшов на Городоцькій з колії, і нам довелося плуганитися пішки, а що Ліля шкутильгала на шпильках, то скидалася на чаплю, або ні — на фламінго, бо була вся рожева. Хоча якщо подивитися скрупульозніше, то скидалася на блоху на довгих худих ногах в міні-спідничці, яку мусила час від часу обсмикувати, щоб не демонструвати перехожим свої польські майточки в зелену смужку. Дорогою нарікала:

— Ти уяви, блін, ніхто мене не називає на ім’я. Ну, ніхто. Один казав мені то «сонечко», то «зіронько». Я спитала: ти що — астролог? І пішла від нього. Другий: квіточко, фіалочко, мальвочко... Бля, ботаніків ще мені бракувало! Послала нафіг. Третій: зайчику, кицю, горобчику, зозулько... Натураліст сраний! Четвертий був дуже серйозний, дальнобійник. Але коли сказав мені, що зараз прилаштує мені під хвіст карданчик, я луснула йому по вітровому склу капцем і втекла. Думала, п’ятий хоч буде нормальний. Так і попередила: щоб ніяких сонечок-кішечок-карданчиків. І ніби все було нормально. Аж одного ранку несе мені каву в ліжко і: ох ти ж моя палестинко! Я подумала — почулось, каву випила. А він: ану поверни тепер до мене свій сектор Газа! Тут я не витримала й висипала йому на голову попільничку. Але нарешті маю святий спокій. Тепер у мене класний чувак. Відразу мене підкорив одним-єдиним словом. Жодних там горобчиків. Обняв мене і каже: «Ну, ти й засранка! Як я тебе довго чекав!»

— Тобто ти знову не самотня?

— Та перестань, це ж суцільна фізіологія. А так — я й далі самотня. Особливо в суботу й неділю. Бо в нього сім’я. А я балдію коло телевізора, обнявши подушки. — Раптом спохопилася: — Ти тільки не подумай, що це натяк.

— На що?

— Та щоб ти до мене приперся розраджувати. Я просто не хочу тебе втрачати... — задумалась і уточнила: — Як друга.

Я обняв її і цьомкнув у щічку, вона вдячно усміхнулася і тицьнула мені кулаком під ребра. І мала рацію — секс і дружба несумісні, в певний момент обривається або одне, або друге. Те, що між нами було, не залишило жодних романтичних спогадів. Один раз перед сном і вдруге вранці, вперше на п’яну голову, а вдруге з бодуна, коли нема кращого ліку на бодун від любощів. Просто двоє молодих тіл зустрілися в одному ліжку. Хіба це не достатня підстава, щоб притулитися?

— А чого той чудик тебе палестинкою назвав? — запитав я.

— Не знаю. Може, тому, що я тоді була чорна і кучерява.

— На голові теж?

— Іди, дурбецало! — ляснула вона мене по спині.

— Не пригадую тебе чорною і кучерявою.

— А що ти взагалі пригадуєш?

— Сектор Газа мов зараз бачу.

Вона розсміялася і відмахнулась від мене.

На пероні людей було мало, ми пройшли уздовж перону в один бік і жодної дівчини не помітили, та, щойно повертаючись, побачили біля кіоску дівчину, що пила газ-бульку. З того боку, з якого ми йшли, її видно не було. Біля ніг її стояла валіза.

— Вона? — спитала мене Ліля. — Як її звати?

І лише тут я раптом второпав, що Ромко не назвав її імені. Ми підійшли, і я поцікавився, чи вона часом не Ромка чекає. Дівчина саме робила останній ковток і від несподіванки закашлялася, вийняла хустинку і витерла вуста. Ліля підморгнула мені — мовляв, класна тьолка. Вона й справді була гарна. Ромко має смак.

— Ромко не зміг приїхати, — сказав я. — Попросив нас, аби ми вас зустріли.

— Та-а-ак? — здивувалася вона й затріпотіла своїми довгими віями, а її вуста відкрилися на букві О. Я узяв її валізу, й ми рушили. — Куди ми йдем? — запитала вона.

— Поки що до мене. Ромко завтра приїде й забере вас.

— Куди?

— Ну, вам же ж треба десь жити під час вступних. Ви на який факультет вступаєте?

— На романо-германську філологію.

— Ну, нічого собі! Не те що я, дурний, пішов на українську. А то міг би й дипломатом стати. Я забув вас познайомити: це Ліля. Я попросив її дотримати мені компанії, а то з незнайомою дівчиною часом може розмова й не дуже клеїтися.

— Не переживайте. Я люблю помовчати.

— Я теж. Правда, вашого імені Ромко мені так і не сказав.

— Уляна.

Розділ третій

1987. Винники

1

Я завів дівчину в її кімнату, потім розкоркував вино з порічок і налив у келихи. Ліля закурила і увімкнула магнітофон, кімнату заповнила музика. Уляна попросилася в душ, я показав, як і що вмикати, і вона зачинилася, а ми з Лілею цмулили вино й мололи ні про