Юрій Павлович Винничук - Лютеція

— У тебе тут, я бачу, нічого не міняється. Суцільне Макондо, — сказала вона, визирнувши у вікно.

— На жаль, моє Макондо шалено забудовується. Колись там зайці бігали, куріпки спурхували з-під ніг, а зараз — сама бачиш.

— Та ну, все одно класно. Колись я приїду до тебе, і ти мені почитаєш, що ти там шкрябаєш, — вона кивнула на друкарську машинку.

— Та ні, я на машинці лише статті для заробітку друкую та переклади. Пишу я від руки. Старим дідівським способом.

— Може, ще гусячим пером?

— Отут я пішов далеко вперед. Авторучкою пишу. І пальці бувають, як у школі, у чорнилі.

— Тут класно. Але я б так жити на відлюдді не змогла. Моя душа рвалася б у центр.

— Ну, звісно, у тебе надто вузька спеціалізація. Тут не розженешся.

— Тю! Ти думаєш, я все життя збираюся цим займатися? Ні, коли я вийду заміж за мрію моїх дівочих снів, то стану добропорядною господинею. По суботах — порядки, по неділях — пироги. Раз на два тижні — солодкий пляцок. Раз на місяць — мінет. — Вона затягнулася і окинула оком вітальню. — Тут кіт не валявся триста років. — Потім підійшла до шафи, відчинила й похитала головою. — У тебе лише один костюм? Один-єдиний?

— Я його й так не ношу.

Після цього вона сіла на канапу й мрійливо задивилася на стелю з червоною плямою.

— А це що за фігня?

— Червоне шампанське невдало розкоркував.

— Ну ти даєш! І скільки часу минуло?

— Та то вже з рік.

— Капець. У цьому весь ти. Тягни сюди швабру.

— Та ти тільки розґведзяєш.

— Не переживай, гірше не буде. Налий у відро горня води і всип жменю прального порошку. Улясю, ти ще довго там?

— Не, уже виходжу.

— От і добре, бо нам лазничку треба.

Уляна випливла в халаті і з рушником на голові та зникла у своєму покої. Я зробив, як просила Ліля, а вона намочила швабру у відрі, вилізла на журнальний столик й стала змивати пляму від вина. Я сидів на канапі й дивився на її дупцю в польських майточках.

— Я знаю, куди ти дивишся, — сказала вона, — але краще б ти дивився сюди. І постав відро біля мене.

Вона ще кілька разів умочила швабру, потерла, і пляма з брудно-червоної перетворилася на блідо-рожеву, а коли я поміняв воду, то за хвилю пляма зникла, хоча те місце, де вона перед тим була, усе ще вирізнялося. Ліля впала біля мене на канапу й сказала:

— Пфу... Ну, в принципі, більшого я зробити не могла.

— Ти й так зробила багацько.

— То наливай. Чого сачкуєш?

Уляна приєдналася до нас, і ми швидко докінчили пляшку, я запропонував поїхати в ресторан. На мій подив, Уляна ані разу не згадала про Ромка. Мені було по цимбалах, я його теж не згадував. Уляна вбралася в обтислі джинси й таку ж обтислу блузку, тут було на що подивитися і без багатозначних Лілиних підморгувань. У ресторані ми сіли за столик, замовили шампанське, і Ліля окинула своїм фаховим оком залу. Музика ще не грала, ніхто не танцював, але столики поволі заповнювалися. Ліля вийняла косметичку й підмалювала вуста. Уляна пильно за нею стежила. Я теж. Бо малювання вуст було тільки відволікаючим маневром, насправді Ліля в люстерко обстежувала все надовкіл.

— Ви часто тут буваєте? — запитала Уляна.

— Ну, ми, художники... — почав було я.

— Облиште, — обірвала вона. — Я знаю ваші художества: купити-продати.

— Ага, то Ромкові не вдалося вас задурити?

— Ромчик не вміє брехати.

— Чому? Він мене не раз дурив.

— То вас...

— А вас ні?

— Інколи я вдавала, що вірю. Задля святого спокою.

— А я не казала? — втрутилась Ліля. — По-справжньому люблять лише мудаків.

— Хто сказав, що я його люблю?

— Ти зібралася жити в нього на весь період сесії без почуттів? — зробив я квадратові очі.

Дівчата розсміялися. Тим часом музика заграла, а Ліля допила шампанське, виструнчилася в кріслі й сказала:

— Ха! Ну, все — я готова.

— Для чого? — запитала Уляна.

— Для подвигів. Замовляй, Юрасику, шампаньєро й закусон. Коли я повернуся, душа буде сповнена спраги і глибоких почуттів.

— Звідки ви маєте повернутися? — запитала Уляна.

— З танців з притисканєм, — Ліля знову зиркнула в люстерко, поцьмакала губами, поворушила бровами й сказала: — Зараз мене запросять. О, уже йде. Може, не мрія всього мого життя, але зійде й таке щастя.

І справді, до неї прителіпав типовий бухгалтер із зализаною кількома волосинками лисиною. Ліля попливла на всіх вітрилах на танцювальний майданчик, де вже човплися інші пари. Бухгалтер може бути спокійний, він не постраждає, але хтось із тих, хто мав необережність надто близько зачепити Лілю бортом, чогось позбудеться.

Я покликав офіціанта й замовив дві пляшки шампанського і тарілку м’ясива та квашенини.

— Вам таке життя до вподоби? — поцікавилася Уляна.

— А що в ньому поганого?

— Тут нудно. Типи примітивні. Музика трухлява.

— Ну, якщо ви про Ромка уже все знаєте, то мушу сказати, що ресторанне життя входить у сферу нашого способу заробляння грошей. Ми купуємо в поляків джинси, здаємо знайомим барменам чи офіціантам, а вони перепродують далі. За день можна заробити на тижневе прожиття. Для мене, як... — тут я затнувся перед тим як вжити визначення «літератор», бо я був ніким, і звати мене було ніяк. Тому завершив речення інакше: — ...як для людини, яка вивчає життя, ресторан — одна зі складових цієї науки.

Повернулася Ліля з радісною усмішкою, кинувши на півдорозі свого підпилого бухгалтера, але не сіла за стіл, а попрямувала до кльозету, там вона випотрошить гаманець і позбудеться його.

— І Лілі таке життя подобається? — провела її поглядом Уляна.

— Ліля пливе за течією.

— Вона теж вивчає життя?

— Звичайно. І вам раджу.

Я їй налив повний келих. Вона надпила й похитала головою.

— О ні, це не для мене. Якщо я поступлю, то Ромка покину, — сказала зі смутком.

— Навіщо ви мені це розповідаєте?

— О, ви, напевно, подумали, що я побачила в вас рідну душу? Вибачаюсь... Це не так. Просто хотілося це озвучити. Будь-кому... Без різниці.