Rada Lia - Це сталося в Парижі, Rada Lia

Розділ 4

Коли Даня з Солею зайшли до будинку їх огорнув п'янкий аромат квітів. Десятки букетів у відерцях з водою були розставлені по всій вітальні: біля дивану, тумбочки, вікон і на столі.

— Це нам прислали ще з кількох компаній, щоб ми вибрали для оформлення маєтку в день весілля, — на мить вигулькнув капелюх Марії з-за букета троянд. — Обожнюю конкуренцію між продавцями!

Лада стояла в глибині кімнати й заворожено дивилася на півонії кольору англійської червоної. Соля підійшла й торкнулася її плеча:

— У тебе все добре?

Лада повернулася до неї з повними сліз очима.

— Ти чого? — Злякалась Соломія. — Щось сталося?

— Сталося, — гірко посміхнулася подруга. — Романтика сталася. Кохання. Вже сотню весіль організувала, а кожного разу як вперше — реву неначе білуга. Це так…так сентиментально з мого боку. Але я вірю в любов “доки смерть не розлучить нас”, хоч сама вже двічі розлучена. Що зі мною не так? Така іронія долі. Найбільший романтик на землі, сама не знає, що таке кохання.

— Ой та перестань, — Соля обійняла подругу й почала погладжувати по спині, немов маленьку дитину. — Просто ще не прийшов твій час. Он Марія аж в сорок п'ять років виходить за коханого, а тобі лиш двадцять дев'ять. Знайдеш іще.

— Я все чую, — пролунав збоку насмішкуватий голос Марії. — І на ваше щастя абсолютно не ображаюсь. І раз пішла така розмова… Досить киснути. Вибір букета відкладається до завтра. Відставити сльози. Ходімо краще вип'ємо якогось мартіні чи винця. У літньому будиночку є окрема кімната з алкогольними напоями. Хто знає чи закохалась би я у свого любчика так сильно, якби не те місце. 

Вона пирхнула від сміху, граційно крутнулася й, цокаючи підборами по мармуровій підлозі, попрямувала на вихід. Не повертаючись, жінка махнула рукою, показуючи дівчатам не відставати. Її лілова сукня здіймалася від кожного кроку, наче пухка хмаринка. Шари тканини ковзали в повітрі й лагідно торкалися один одного. Капелюх з широкими полями у богемному стилі закривав майже повністю голову. Соля відмітила, що наречена сама була схожа на квітку — соковиту, як її рудий колір волосся, легку, як тканина, з якої пошита сукня, загадкову, як її чорний капелюх і дику, як її нестримний характер. 

Лада змахнула рукою сльози:

— Старію, мабуть, — сказала зі сміхом, й дівчата поспішили за хазяйкою дому. 

Вони вийшли через запасні двері, що вели до заднього двору. Виявилося, що збоку від маєтку дійсно розташовувався невеличкий будиночок. Соля його раніше не помітила, бо він стояв осторонь, закритий деревами й кущами.

— Взагалі тут планувалося зробити конюшню, — щебетала Марія, відкриваючи ключем двері. — Але потім я своєму Жанчику сказала “Любий, ну яка з мене конярка”, — жінка захихотіла. У Солі виникло відчуття, що Марія вже встигла випити мартіні без них. — “Давай краще сад, город посадимо. Будемо вирощувати зелень та овочі. Ну краса ж!”. Чоловік спочатку пішов у супротив. Однак ви ж розумієте, що довго проти мене він не встояв би.

Вони зайшли у вітальню, яка виявилася невеличкою кімнатою з дерев'яними стінами та підлогою. Холодильник, барна стійка, всюди шафки.

— Там алкоголь, — кивнула Марія у відповідь на зацікавлений погляд Солі. — На всі смаки. Від лікерів і вин до коньяку та джину. Ніколи не знаєш, хто може зайти в гості.

Соля озирнулася. У кінці кімнати розташовувався камін. Він додавав затишку у загальний стиль приміщення. Дівчина згадала, як в дитинстві, коли вони з мамою жили в однокімнатній квартирі, вона мріяла про камін, який вгледіла в новорічній комедії “Сам удома”. Посередині кімнати стояли, один навпроти одного, два дивани. Соломія поспішила всістися. Зняла туфлі. День провести на підборах — це вам не жарти. З полегшенням видихнула, доторкнувшись голими ступнями до ворсистої поверхні килима з орнаментом із вісімдесятих.

— Гарно, — ввічливо промовила Соломія. — Тут і жити можна.

— Так, далі окрема спальня і ванна кімната, — кивнула жінка. — Але зазвичай тут ніхто не ночує. У маєтку достатньо спалень. Хіба після таких посиденьок. — Вона дістала три келихи. — Що питимемо?

Всі зголосились на червоному вині. За мить Соля з Ладою вмостились на одному дивані, а Марія сіла навпроти. Кожна тримала свій келих.

— То ти переживаєш, що не маєш чоловіка? — запитала Марія у Лади.

— Ні, — зітхнула та. — Якраз за це я не переживаю. Я вже мала двох. Я хвилююся, що не маю КОХАНОГО чоловіка, а це трішки інше.

— Кохання сильно переоцінюють, — замислилася майбутня наречена після чергового ковтка.

— Чому це? — не витерпіла Соля. — Кохання це найважливіше, що є в житті. Рідна людина, друга половинка. Прокидатися й засинати разом. Споріднені душі. Коли готові померти одне за одного.

— І в тебе таке є? — пролунало з легкою насмішкою. 

— Авжеж.

— А судячи з виразу обличчя Лади, вона з тобою не погоджується.

— Вибач, не стрималася, — Лада винувато поглянула на подругу.

— Вона з моїм хлопцем не дуже ладить. Але це нічого не значить.

— І ти щаслива?

— Авжеж. Я щаслива… Майже. 

— Ти не можеш бути майже щасливою. Ти або щаслива або ні.

Соля допивала вже другий келих вина і її мова стала більш емоційною:

— Я щаслива, просто… Я була б повністю щасливою, якби могла займатися улюбленою справою. Але це не так важливо, як щастя та комфорт коханої людини. 

— То твоя друга половинка вимагає від тебе жертв? Хіба людина, яка кохає змушуватиме тебе жертвувати заради власного комфорту?

— От-от, і я їй це кажу, — не втрималася Лада. —  Вибач подруго, але ти мусиш почути це зі сторони. 

— Він нічого не вимагає. Я сама відмовилася від тої роботи. Це було моє рішення.

— Солю, ти зараз обманюєш, — знову втрутилася Лада. Від випитого вина її язик розв'язався. — Той придурок змушує тебе займатися тим, що тобі не подобається, щоб ти відповідала його уявленням, якою має бути дружина.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍