Льюїс Бенте - Маска та лід, Льюїс Бенте

— Ти знаєш, — сказала вона після довгої паузи, — я думаю, що мені страшно дозволити комусь бути поруч. Іноді легше просто залишатися самій.

— Можливо, ти маєш рацію, — відповів він, — але іноді самотність — це теж пастка. І якщо ти хочеш, я готовий бути тим, хто витягне тебе звідти. Але тільки якщо ти цього захочеш.

Скарлетт не відповіла. Вона лише сиділа, дивлячись на темне небо, ніби шукала відповіді серед зірок. Її мовчання не було відмовою, але й не було згодою. Це була ще одна частина її лабіринту, через яку йому доведеться пройти.

Вони сиділи поруч ще кілька хвилин, перш ніж вона піднялася.

— Мені пора, — сказала вона, трохи тепло посміхнувшись. — Але, можливо, я дам тобі ще один шанс заплутатися в моєму лабіринті.

Вона пішла, залишивши його з відчуттям, що сьогодні він зробив ще один крок до її справжнього “я”.

Розділ 12. “Битва між серцем і розумом”

Скарлетт повернулася додому пізно, але всередині себе почувалася дивно спокійною. Її розмова з Грейсоном, хоча й коротка, залишила в її серці слід, якого вона не могла пояснити. Його слова, його погляд, його впевненість — усе це руйнувало бар’єри, які вона так довго вибудовувала.

Вдома на неї чекала Елізабет. Подруга сиділа на підлозі її кімнати, розкладена із своїм ноутбуком і величезним пакетом чипсів.

— Ти де шлялася так довго? — запитала вона, навіть не відводячи погляду від екрана. — Я вже думала, що ти втекла в іншу країну.

Скарлетт кинула сумку на стілець і, розстібнувши куртку, впала на ліжко.

— Просто гуляла, — відповіла вона, намагаючись звучати байдуже.

Елізабет підняла брову й нарешті відірвалася від свого ноутбука.

— Гуляла? Ти? Із ким? Бо я точно знаю, що сама ти цього не робиш.

Скарлетт лише зітхнула й закрила обличчя руками.

— Грейсон, — тихо пробурмотіла вона.

— Що? Я не чула! — Елізабет, широко розплющивши очі, нахилилася ближче.

— Грейсон, — повторила Скарлетт, голосніше.

Елізабет застигла, ніби не могла повірити в почуте. Потім на її обличчі з’явилася хитра усмішка.

— Ого. Грейсон Хадсон. Великий, похмурий хокеїст? Ви що, зустрічаєтеся чи що?

— Ні! — обурилася Скарлетт, швидко сідаючи. — Це зовсім не те, про що ти думаєш. Ми просто… ми просто говорили.

Елізабет примружила очі, ніби перевіряючи, чи це правда.

— Ну-ну. Я ж тебе знаю, Скар. Якщо ти “просто говорила”, значить, він уже пробив твою броню. А це, до речі, нікому до нього не вдавалося.

— Ти з глузду з’їхала. Ніхто не пробиває мою броню. Він просто… — Скарлетт замовкла, не знаючи, як закінчити речення.

Елізабет лише хитнула головою.

— Окей, хай буде “просто”. Але я тебе попереджаю: Грейсон небезпечний. Він явно щось задумав. І я дуже сумніваюся, що ти залишишся байдужою, якщо даси йому шанс.

Скарлетт не відповіла. Вона знала, що її подруга права. Грейсон був небезпечний — але не в тому сенсі, про який говорила Елізабет. Він був небезпечним для її стін, для її звичної самотності. І це лякало більше за все.

Наступного дня Грейсон стояв біля школи, чекаючи Скарлетт. Він не був упевнений, чи це хороша ідея — ловити її знову, але не міг не прийти. Коли вона з’явилася, він помітив у її очах щось інше. Вона виглядала трохи втомленою, але одночасно спокійнішою.

— Знову ти? — зітхнула вона, побачивши його.

— Так, знову я, — відповів він, посміхаючись. — Здається, це вже стає звичкою.

Скарлетт скривилася, але не виглядала знервованою. Вони мовчки пішли до школи разом.

— У тебе завжди є відповіді на всі мої запитання, — сказала вона через кілька хвилин тиші. — Це трохи лякає.

— Може, тому, що я тебе слухаю? — припустив він, дивлячись на неї.

Скарлетт зупинилася й подивилася на нього з виразом, який був сумішшю здивування й недовіри.

— Ти не такий, як усі. Це мене дратує.

— Може, ти теж не така, як усі. І це мене цікавить, — відповів він.

Скарлетт не знала, як реагувати. Вона не звикла до того, щоб хтось був настільки прямолінійним із нею. Її звичайна відповідь була би сарказм чи байдужість, але цього разу вона просто мовчала.

На тренуванні того дня Грейсон знову не міг зосередитися. Він відчував, що починає заплутуватися у своїх власних почуттях. Що це — звичайна цікавість чи щось більше? Він знав одне: з кожним днем Скарлетт ставала для нього все важливішою.

Джейк підбіг до нього після чергового розіграшу.

— Чувак, ти сьогодні явно не на льоду. Що відбувається?

— Нічого, — відповів Грейсон, хитаючи головою.

— Ага, нічого. Це все твоя загадкова дівчина, правда? — Джейк підморгнув.

Грейсон лише усміхнувся у відповідь. Він не був упевнений, чи готовий говорити про це навіть із найкращим другом.

Того вечора він знову знайшов її в парку. Цього разу вона стояла біля фонтана, занурена у свої думки.

— Я вже починаю думати, що ти мене переслідуєш, — сказала вона, навіть не озираючись.

— Тільки якщо ти не проти, — відповів він, стаючи поруч із нею.

Вона знову мовчала, але цього разу її мовчання було спокійним. Вони стояли разом, дивлячись на воду, і обоє відчували, що щось змінюється. Скарлетт відчувала, як її стіни починають тріщати, а Грейсон зрозумів, що це лише початок їхньої історії.

Розділ 13. “Коли світ стискається до двох людей”

Після тієї розмови біля фонтана щось змінилося. Скарлетт більше не уникала Грейсона, хоча й не прагнула його компанії. Вона дозволяла йому бути поруч, як ніби перевіряючи, як далеко він зможе зайти, перш ніж здасться. Але Грейсон не збирався здаватися.

У школі їхні зустрічі стали майже звичними. Грейсон знаходив спосіб опинитися поруч на перервах, інколи сідав за той самий стіл у їдальні, інколи просто мовчки кивнув їй у коридорі. Це не було нав’язливо, але присутність хлопця нагадувала про те, що він поруч. І це, хоч вона й не зізнавалася, навіть самій собі, почало їй подобатися.