Льюїс Бенте - Маска та лід, Льюїс Бенте

Елізабет теж це помітила.

— Він не здається, правда? — запитала вона якось під час їхньої звичайної “домашньої тусовки”.

Скарлетт лише знизала плечима, граючи нігтем по кришці свого телефону.

— Здається, що ні.

— І як тобі це? — Елізабет примружила очі, уважно спостерігаючи за її реакцією.

— Дивно, — коротко відповіла Скарлетт. — Він не такий, як усі інші.

— Це добре чи погано?

Скарлетт зупинилася, перш ніж відповісти.

— Це… і те, і те.

Тим часом Грейсон теж не міг зрозуміти, чому Скарлетт така важлива для нього. Він бачив безліч інших дівчат — веселих, простих, зацікавлених у ньому. Але в ній було щось інакше. Її загадковість, її сарказм, її вміння тримати всіх на відстані. Вона кидала йому виклик, і це зачаровувало.

Після одного з тренувань Джейк знову підняв цю тему.

— Слухай, Грейс, я реально тебе не розумію. Чого ти так уперся в цю Скарлетт? Є стільки дівчат, які мріють про тебе. Легше, цікавіше. А ця… ну, вона трохи, знаєш, як їжак.

— Можливо, тому що їжаки цікавіші, ніж котики, — відповів Грейсон із ледь помітною посмішкою.

— Ага, тільки їжаки можуть боляче поранити, якщо підійти надто близько, — буркнув Джейк.

— Це ризик, який я готовий прийняти, — коротко відповів Грейсон, піднімаючись і забираючи свої речі.

Через кілька днів вони випадково зіштовхнулися біля однієї з кав’ярень у центрі міста. Скарлетт саме виходила з кавою, коли побачила його.

— Ти що, за мною стежиш? — запитала вона, примруживши очі, але в її голосі не було злості.

— Звісно, ні. Просто я теж люблю каву, — відповів він, показуючи свій стакан.

— О, чудово. Ще трохи — і ми будемо повертатися в один і той самий час із тієї ж самої планети, — посміхнулася вона.

— Не бачу проблеми, — відповів Грейсон, злегка наслідуючи її сарказм. — А що ти взагалі робиш тут одна?

— Насолоджуюся спокоєм, — відповіла вона, ковтаючи каву.

— Хм, може, тобі варто спробувати насолоджуватися не лише спокоєм, але й компанією?

Скарлетт хитнула головою, дивлячись на нього з іронією.

— З тобою? Це ж не компанія, а випробування нервів.

— Але ти ж не тікаєш, — підловив він її.

Вона хотіла щось відповісти, але лише посміхнулася.

Вони прогулялися по місту, не помітивши, як минув час. Їхні розмови варіювалися від жартів до серйозних тем, і Грейсон почав розуміти, що Скарлетт зовсім не така, як намагається здаватися. Її сарказм був її захистом, її спосіб тримати людей на відстані. Але за цим ховалася добра, розумна дівчина, яка просто боялася бути пораненою.

Під вечір, коли вони вже поверталися до своїх домівок, Грейсон запитав:

— Скарлетт, ти коли-небудь дозволяєш людям пройти крізь твої стіни?

Вона задумалася на мить, перш ніж відповісти.

— Дуже рідко. І тільки тим, хто готовий чекати.

Він посміхнувся.

— Тоді це ще одна причина залишатися поруч.

Вона глянула на нього і ледь помітно посміхнулася у відповідь.

Цього разу вона не намагалася відштовхнути його. І це було її мовчазною згодою, що Грейсон — той, хто може змусити її повірити в те, що не всі битви треба вигравати самій.

 

Розділ 14. “Перетин меж”

Скарлетт повільно звикала до того, що Грейсон завжди був десь поруч. У школі він став чимось на кшталт її тіні — не нав’язливий, але постійний. Його жарти, іронія, легкі провокації змушували її забувати про стіну, яку вона звикла тримати між собою й усім світом. Вона навіть почала ловити себе на тому, що чекає їхніх випадкових зустрічей.

У п’ятницю в школі вирувало звичне життя: останній день перед вихідними завжди був галасливим і хаотичним. На перерві до Скарлетт підійшла Елізабет.

— Ну, як ти там із твоїм “улюбленцем”? — запитала вона, скоса поглядаючи на Грейсона, який стояв біля свого шафки з кількома друзями.

— Ніяк, — коротко відповіла Скарлетт, відкриваючи свій блокнот.

— Ніяк? Серйозно? Ти проводиш із ним більше часу, ніж зі мною, а це вже щось значить.

Скарлетт перевернула очі.

— Ліззі, він просто впертий. От і все.

— А ти йому подобаєшся, — парирувала Елізабет із хитрою усмішкою.

— Не вигадуй.

— Окей, не буду. Але скажи мені одне: ти хочеш, щоб він відстав?

Скарлетт на мить замовкла. Вона знала, що відповідь була “ні”, але сказати це вголос здавалося занадто.

— Мені все одно, — нарешті відповіла вона, намагаючись звучати впевнено.

Елізабет лише посміхнулася, але нічого більше не сказала.

Після уроків Скарлетт збиралася йти додому, коли Грейсон наздогнав її біля виходу зі школи.

— Привіт, заучко, — кинув він, усміхаючись.

— І знову ти, — пробурмотіла вона, хоча не змогла стримати усмішку.

— Ну, ти ж не думала, що я залишу тебе наодинці в п’ятницю ввечері?

— Грейсон, у мене є плани.

— І які ж це плани?

— Лежати вдома й дивитися серіали, — відповіла вона з сарказмом.

— Звучить жахливо. Ідеальний план, щоб його скасувати, — сказав він, піднявши брову.

Вона насмішкувато подивилася на нього.

— І що ти пропонуєш?

— Прогулянку. Нічого особливого. Просто покажу тобі одне місце, яке мені дуже подобається.

Скарлетт вагалася. Вона знала, що це погана ідея — дозволяти йому заходити ще далі у її життя. Але її цікавість узяла гору.

— Добре. Але тільки недовго.

Грейсон задоволено посміхнувся.

— Обіцяю, ти не пошкодуєш.

Вони поїхали на його машині за місто. На заході сонця дорога ставала золотавою, а в повітрі відчувався запах осені. Скарлетт мовчала, спостерігаючи за тим, як дерева змінювалися на горизонті.

— Куди ми їдемо? — нарешті запитала вона.

— Терпіння, Скар. Терпіння — це чеснота.

Вона лише хитнула головою, посміхаючись.

Через кілька хвилин вони зупинилися на пагорбі, де відкривався неймовірний вид на місто. Було тихо, тільки десь у далечині чувся звук автомобілів.