Ткач-Лев Всеволод - Пил, Ткач-Лев Всеволод

Жадібність.

…Вони довго-довго брели по кам’яно-ґрунтовій пустці, застеленій старезним пилом, але нарешті з туману виринула широченна похідна траса і десятків з п’ять людей у чорно-білих балахонах повільно йшли колоною, посередині колони плелися десятків десь два молодих пента, замотаних у якесь старе престаре хутро, та з кайданками на схудлих передпліччях. Молоді самці й самочки плелися позаду колони, іноді падаючи знесилено на колінця, але стрімкі батоги швидко й точно додавали їм сили.

— Покажи посвідчення! — штурхнувши пані в праве плече, тихо мовив Роман.

— Так, зараз дістану! — схвильовано риючись у сумці, відповіла Тамара.

— Дня доброго, куди прямуєте, панове? — спитав Роман, також дістав та підніс схоже найголовнішому в пастві, те саме зробила хутенько й пані. Схоже, вони всі були тетра, а тому негайно вклонились вищим за статусом мандрівникам.

— Ведемо партію молодих пента для обслуги школи імені святого Іоана Галоло в місто-секторі «CB7743».

— «Іоан Галоло, це ж той, що захисні вали-стіни навколо місто-секторів зводив, чи не так? Ну, не так і важливо…», — згадала Тамара, поки її супутник про щось там активно балакали. Як раптом, зірвавшись з місця та потягнувши за собою пів колони пента, один з молодих самців кинувся на неї з хриплим і болісним, але все ж дуже гучним криком…

…Глухий вибух. Тамара, налякана, присіла, обхопивши вуха долонями та вже трусилася від переляку. З дула невеликого револьвера калібром сім-шістдесят два повільно виходила димка, кольором, як навколишній туман. Агресивний донедавна пента вже замертво лежав на запорошеному асфальті.

— Номер експедиції? — підвищеним тоном різко спитав Роман у головного.

— Вибачте, пане, може, ми домовимось якось? — послужливо та, схоже, налякано говорив головний. Дуло миттю притислось чоловіку до лоба, при цьому перервавши.

— Номер експедиції, і карту якості, негайно! — кричав Роман, усе дужче й дужче стискаючи в руці оббиту білою кісткою ручку револьвера, хоча, звісно, дивно, що в нього був револьвер з кістяною ручкою, все ж таки привілей знаті, ну, хоча не важливо. Поставивши кілька відміток невеличкою печаткою з кишені, Роман відійшов, схопив за передпліччя самку пента на вигляд циклів десь чотирнадцять або п’ятнадцять від сили. Підняв її руку вгору, а та навіть не противилась, теліпаючи її, продовжив:

— Не бачиш, що воно таке бліде і мляве? А от тому вони й кидаються на кого тільки можна, а це бо ти їх не годуєш зовсім, вся партія в утилізацію, а ти під трибунал, і голову з плеч, або в петлю, демонстративно! — далі звертаючись до головного, що стояв спереду колони, кричав Роман.

— Як під трибунал, як петлю, може, пане, все-таки якось… — не встиг чоловік доказати, як Роман знову приклав до лоба дуло, і те так приклав, що навіть крізь коричневу маску респіратор було видно чоловіковий переляк.

— Під трибунал не хочеш? То я тебе, падлюко, на місці пристрелю, будеш, як отой лежати! — вказуючи на мертвого пента, погрожував Роман.

— Ти хоч розумієш, що натворив, не виконання службових обов’язків, робоча халатність, створення небезпеки для дияконеси дуо вищого рангу, і це, певно, лише половина твоїх гріхів! — продовжував Роман, не забираючи дуло від чоловікового лоба…

…Нарешті опустив пістолет, сховав назад до куртки, наказав чоловікові рушати, віддавши карту якості, підійшов до Тамари, яка вже трохи оклигала та піднялась, обтрусившись, але все ще трохи дрижала.

— Як ви, пані, ран забоїв немає? — оглядаючи її, питав знову беземоційно юнак. Тамара ж, трохи заспокоївшись, непомітно розчервонілась, чи то від Романових долонь на своєму обличчі, чи то від чогось іще. Посміхнулась і, трохи відвернувши голову вбік, спитала:

— То ти все-таки можеш виявляти якісь емоції?

— Скоріше імітувати, для більшої ефективності погроз, та й у цілому розмови, — відповів хлопець перед тим, як вони знову рушили, тепер уже в протилежному напрямку від місто-сектора і злощасної експедиції…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍