Ткач-Лев Всеволод - Пил, Ткач-Лев Всеволод

— Перелякана дівчина ледь ступила знову на твердий бетон і одразу ж втиснулась у найближчу стіну.

— Дозвольте мені, пані! — обережно обходячи Тамару, вкинув фразу він. Ставши за метр від виходу, Роман скинув з плеча сумку та дістав недовгу мотузку. Перекинув через високе перило, а потім і зачепив невеликим, але вельми міцним карабіном. Так, як, нажаль, пані не дістала б до поручня, розрахованого на дужих чоловіків робочих, він планував обв’язати мотузку навколо неї, але, нажаль, довжини її на це не стало, тому, наказавши міцно триматися, Роман випровадив, страхуючи дівчину, з темного коридору.

Ледве встигнувши пройти кілька метрів, Тамара ненароком перечепившись ногою об ногу та вже зойкнувши, стрімко хилилась вниз… Благо Роман вчасно відхопив та, причепивши до нагрудного паска, посадив її собі на руку, дівчина ж у свою чергу якось автоматично обхопила його шию рукою, чи то від переляку і шоку, чи то від чогось іще.

— Вибачте, пані, що торкнувся до вас, але зараз так буде безпечніше, — знову беземоційно, коротко, й чітко мовив Роман. Вона ж нічого не відповівши, ще міцніше втиснулась в потерте плече дермантинової куртки. «А він сильніший, ніж видається…» — всього на мить промайнуло в її голові, а вони все далі й далі йшли. Певно, їй у сімнадцятирічному віці повинна була б бути відомою обережність, тим більше зважаючи на її походження з вищих дуо з їх постійними переворотами, міжусобицями та інтригами при дворі…

…Сорок вісім годин безперервної ходьби по краю титанічної бетонної стіни в непроглядному тумані добряче так втомили його, ноги трусились від безсилля, хоча скло-балони й компенсували втому спец-добавками «В.А.2368», все одно не вельми допомагало. Тамара вже котру годину мирно дрімала, сидячи на його руках та змучено притулившись до грудей. І те на краще, добре, що не холітається, було б, певно, проблем більше, якби вона не спала. Хоча треба було б бути трохи, а може, й не трохи обережнішою в її віці і статусі дуо з усіма їхніми придворними інтригами і змовами ледве не проти самих себе…

…Раптом, через більше ніж дві доби походу, з густезного, неначе сірчана димка, пилючного туману виринає завершення стіни, невеличкий горбочок, де-не-де з голого та давно мертвого ґрунту і де-не-де зі шматків поколотої бруківки, над якими, звісивши в непроглядну безодню свої довгі пасма з гілля і ріденького листя, вивищувалась штучна верба, точно така ж, як ті, що у місто-секторі, тільки ця була неохайною, зарослою, та викривленою. Ця була вільною…

…Вийшовши на площину, хоча б трохи більшу за доріжку по стіні, Роман обтрусився, якраз прокинулась пані, млявим поглядом глянула юнака, як тільки він присів, стала тендітними ногами на землю, так само мляво протерла очі долонею в тендітній шкіряній рукавичці. Вони не були дуже практичними в такій ситуації та й довге хутряне пальто, в принципі, теж, але повинна була думати, але вона не змогла б взяти більш підходящий одяг, все-таки за нею слідкували, ну, вона так вважала…