Ткач-Лев Всеволод - Пил, Ткач-Лев Всеволод

Ззовні.

...Схоже, зараз саме смеркає, хоча час і положення сонця вже не важливе, якщо воно взагалі ще десь там існує, десь там за довгими, густими, брудними пиловими хмарами, що наче шар землі над домовиною застелили світле, а може, й темне небо. Він, в принципі, не мав уявлення про небо, сонце і, насправді, не розумів слова «смеркає», ну, що поробиш. Слабкий поштовх долонею в спину відволік його від бездумного стояння на визначеному місці у визначений час.

— Ви-ба-чай, що запізнилась, ось, тримай! — простягаючи середнього розміру чорну шкіряну сумку, таку ж, як і ще одна, що вже висіла в неї на плечі.

— Тут збагачені харч-пайки на 7 днів, капсул з водою стільки ж і скло-балонів також, один спец-ніж, портативний обігрівач і три метри зміцненої метало-тканинної мотузки, бідненько, знаю, але більше взяти не змогла, вибач, — тихо, але таки захоплено, в передчутті розповідала дівчина.

— Нічого, вистачить, зараз головне не запаси, а час, — холодно, і на вигляд зі сторони втомлено відповів Роман.

— Ну, раз так, то кажи вже, чого надумав, сподіваюсь, ти не сачкував, бо, як хочеш доробити річний звіт, потрібно дихати, а це проблематично робити без скло-балонів, якщо ти, звісно, розумієш, про що я, — так само, як і в попередню зустріч, єхидно усміхалась Тамара…

…І от вже як дві години пара, петляючи, блукає довгими і широкими вулицями, хитаючись, майже постійно мовчки, лише іноді Роман говорив і вказував, куди їм далі йти, а його феноменальна, але не для тріо пам’ять добре допомагала в цьому, раптом вийшли на всіяну людьми площу. То так всіяну, що й яблуку не було куди впасти. Молитви лунали звідусіль, безладні, різні, голосні, тихі, кострубаті й рівні, страшно фальшиві, але чомусь на дотик думкою щирі, хоча пес теж щиро радіє прогулянці в лісі з хазяїном, щиро радіє, коли він прив’язує повідець до дерева, ніжно її гладячи і чухаючи за вухом, щиро радіє, передчуваючи його скоре повернення… …Аж доки в муках не здохне з голоду.

— Гуркіт, гул, тупіт ніг, наче табуна коней, розносився з усіх усюд і проникав у кожну, кожну навіть найменшу шпарину, заповнюючи все, що знаходилось за нею, в тому числі людський розум, через дірки у вухах. Пента тримали важкі сумки, кошики з ритуальними свічками, у кожного тетра був свій пента, або навіть кілька, а от скільки їх було у дуо, зовсім і не перелічити, от якраз неподалік стояла платформа з невеликим навісом, прикрашена всякими витребеньками, ну, не зовсім стояла, її несли на схудлих від марудної роботи плечах кілька десятків пента, схоже, то був якийсь важливий архієпископ дуо, або ще хтось подібний. Але й у менш поважних тетра завжди-завжди повинні були бути пента, виконувати брудну роботу завжди вважалося гріхом для тетра, а дуо взагалі про таке не думали. Раб не хоче свободи, раб хоче свого раба…

…Роман з Тамарою довго не затримувались тут, та так само петляючи, іноді йдучи зиґзаґами поміж численних однакових будинків, схожих на добряче пошарпані коробки, ходили часто колами, все ж таки Роману було потрібно якось створити в неї враження, що вони уникають переслідування...

…Чорно-коричневі штучні верби, не без втручання людей, поросли рівними рядами, поміж ще рівніших рядів житлових будинків. Хоча теперішнє покоління людей не втручалось в їх життя, їх предки, граючись у бога, колись давно-давно створили їх такими, щоб жерли безкінечний пил та бруд, і більш нічого. А вони й досі стоять і стоять, єдине живе створіння, крім людини, якщо його взагалі можна назвати живим…

…Проходячи повз безлюдні окраїни місто-сектора, вони здавались їм закинутими, в очі кидалася повна відсутність людей, лише одного непримітного тетра було видно, бродячого десь далеко, і те не факт, що крізь такий густий туман вони помітили саме людину. Ну, це й логічно, вихідний день, по-перше, а по-друге, людям не так то й було потрібно кудись виходити. Сіра далечінь до тієї секунди здавалась нескінченною, що й тумани розтягались в моря й океани, хоч і не були то тумани, а скоріше пилові бурі, що навіть не ніс вітер, вони самі стояли непроглядними хмарами на сухій землі. Але секунда та скінчилася нарешті, розтанувши в сизому миготінні маленьких освітлювальних лампочок, що білими потоками неяскравих променів освітлювали височенну бетонну стіну на близькому горизонті. Дійшовши десь до десяти метрів від неї, пара повернулась і потоптала паралельно до неї та уважно роздивляючись кожен її метр. Хлопець шукав непомітні сірі двері. Нарешті помітивши наче спеціально замаскований прохід, вони, оглядаючись, обережно попрямували до нього. Десь метрів сорок висоти стіни непідйомною вагою наче тиснули на них, одночасно з тим нерухомо стоячи на місці…

— Зараз моя черга! — мовила Тамара, вже риючись у сумці. Дістала якось раз давно вкрадену копію батькової ключ-карти, в нього їх і так було безліч, тому, певно, він і не помітив її відсутності, а може, й помітив, хоча в будь-якому випадку нічого про це не казав. Вставивши обережно її в паз на невеликій панелі керування дверима, вона повільно та обережно протягнула її вниз по вузькій канавці, невеликий динамік тихенько запищав, неначе маленька беззахисна миша, що видає передсмертний хрип у котячій пащі. Зсунулися зі скрипом перегородки, звільняючи запилючений прохід. Один за одним вони пройшли десь метрів двадцять повністю темним вузьким коридором, ледь розгледівши червоний блимаючий маленький світлодіод на інших сірих дверях…

— Йо, нарешті кінець цього кошмару темнотного, нарешті-нарешті вихід вже! — видихнувши з полегшення, почала Тамара, вже штовхаючи невелику металеву ручку. Раптом, не очікувано, різкий порив вітру вирвав дівчину і ледь не скинув її в глиб білої туманної безодні, благо міцна юнацька рука вхопила широкий капюшон пухового пальто.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍