Ткач-Лев Всеволод - Пил, Ткач-Лев Всеволод

Хтивість.

Непрозоро-біла пелена досі крила собою недалекий горизонт. А крізь неї ледь-ледь виднілася невелика будівля, відкидаючи трохи жовтогарячого світла з віконець попри пішу трасу. Маленький монастир так і розливав спокій, безпеку і затишок. Лиш минула секунда, як Роман натиснув невеличку кнопку біля входу, прочинились повільно невеличкі двері, поскрипуючи тихенько-тихенько. Низькоросла черниця, дівчинка років десь тринадцяти, в коричнево-чорній рясі, пригнувши тендітні колінця, тихо привіталась з паломниками. Коричнева маска-респіратор блиснула металевими колечками й решіткою, відбиваючи легенькі промені світла. Впустивши Тамару й Романа всередину, вона з дивною втомою назад зачинила двері, схоже, її маленькі ніжки трусились, хоча й майже непомітно, а з низенького лоба один за одним лились крапельки поту, хоча уваги на це гості не звернули.

— Доброго дня, пане, пані! — сором’язливо промовила дівчинка, поцілувавши Тамарину руку, схоже, помітила білу маску-респіратор та великий хрест з оленем на шиї, пропустила її та так само ж сором’язливо вклонилась Роману, повела їх у глиб будівлі. Пройшовши в схожу на молитовну залу, Романа й пані зустрів схоже піп, певно єдиний чоловік тут, все-таки монастир жіночий.

— Ночі доброї, панове, якими шляхами приблудили в наше маленьке місце, а раз приблудили, то будемо ж вам щиро раді, дівчатонька, проведіть но нашу дорогу гостю до кімнатки вільненької, й дайте поживитись на милість трохи, — говорив послужливим та мирно-добрим тоном чоловік років сорока, стрясаючи пил зі свого довгого білого одягу.

— А ви, пане, лишіться трохи тут на дещо. Ви ж тріо, наскільки я собі розумію? — тихо питав, схилившись коричневою маскою-респіратором до Романа, поки пара молоденьких черниць проводили Тамару довгим та вузьким коридором.

Невеличка кімната здавалась вкрай тісною після ледь не палацових покоїв Тамари, в яких вона донедавна жила. Бетонні стіни тиснули на погляд, старі, як через як пофарбовані дерев’яне ліжко й така ж тумба ще більше забирали простір і так крихітного приміщення, світла брудної маленької лампочки ледь вистачало, ну хоча б тепло тут було. Ніч була завжди, пилові хмари ніколи не пропускали промінчиків крізь себе, але крізь це маленьке віконечко над ліжком вона, як ніколи, здавалась темною, холодною і безлюдною…

…Дівчатка чернички вже поспіхом кудись пошмигали, залишивши на ліжку комплект білизни з невеликої твердої подушки, теплої ковдри й тонкого матрацу, хоча й не матрац то був, а просто шмат поролону для утеплення, замотаного в покривало.

— Ну, краще вже так, ніж ніяк, місце бідненьке, черниці он взагалі на голих дошках сплять, — думала Тамара, вже переодягнувшись, засинаючи під м’якою ковдрою, вимкнувши маленьку лампу невеличким важелем на твердій стіні…

…Образ високих вікон, крізь які не проходило майже світло, бо й на вулиці світла не було. Образ величезних металевих дверей, ніби кров’ю вифарбуваних на бордовий. Образ широченних сходів, по яких піднімається не любий Тамарі батько, ведучи за собою хлопчика, десь вдвічі за неї старшого, а може, й ні. Погляд гостя. Колінсе.

— Агов, Тамо, Тамонько, ходімо, я нову гру придумав, ходімо!

— Біжу, Ко, біжу!

Її маленька долоня, обхоплена його долонею, такою м’якою, такою затишною, теплою.

Балкон з навислим величезним скляним куполом, що навіть звуків ззовні не пропускав, а може, їх там і зовсім не було. М’який червоний килим, хлопчик стоїть навпроти Тамари.

— Я тебе, Ко, тебе я, я, я коха… — трясучись, промовляла дівчинка, втупивши маленькі оченята в підлогу.

— Юний пане Колінсе, пан Йозеф терміново кличе вас до себе, покваптесь!

— Біжу! Ну, же ж зараз повернусь, а ти, Тамонько, не забудь, що казати хотіла! — вкинув хлопчик перед тим, як з усмішкою вибігти зі служкою до коридору, залишивши маленьку Тамару одну-однісіньку…

Не повернувся. Ніколи. Не забула. Ніколи…

…Неспокійний Тамарин сон перервала одна з черниць, з тихеньким стуком увійшовши до кімнатки. Гасовою лампою світивши в сонне обличчя, закрите білісінькою маскою-респіратором.

— Пані, агов, пані, ходімо-ходімо! — з дивно серйозним обличчям будила Тамару та ж сама дівчинка, що й зустріла їх з Романом на порозі монастиря.

Сонно злізши з ліжка та випрямившись, наскільки тільки могла, Тамара вичалапала до коридору. А повернувши до молитовної зали, Тамара миттю прокинулась…

…Дівчатка пригнічено сиділи на дерев’яних лавочках, спустивши капюшони, оголюючи ніжне волоссячко, а разом з тим і, схоже, душі, насильно опорочені цим місцем і ним…

…Посеред зали, просто на алтарному столі, поміж ікон та свічок, розпливався піп, спираючись рукою ззаду на той самий алтарний стіл, в іншій же стискаючи тверду металеву різку. Обвислий до долу прутень не наближав його до бога, та й місце це від початку святістю зовсім навіть не пахло. Оголена спина чернички виглядала змученою, кілька довгих шрамів все ще потроху сочились червонісінькою кров’ю, а про синці вже годі й казати, дівчинка намагалась відповзти вбік, а чоловікові вже було якось все одно. Вчіння богослов проводив і щодня, і щоночі та ні тоді, ні тоді не жалів дівчат, караючи щедріше, навіть ніж учив любити бога.

— О, а от і вона намалювалась, сопендра малолітня, ну ж бо, підходь, но сюди! Ти ж дуо, а у вас там займаються таким постійно, хіба ж ні, сама, певно, двадцять разів на де…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍