Елісса Фенікс - Відьма та її інквізитор, Елісса Фенікс

Карделія залишалася незворушною, хоча всередині все стиснулося від напруги. Ардіс занадто уважно спостерігав за нею, його очі, схожі на лезо кинджала, випалювали кожну її реакцію.

— Я приховую? — вона склала руки на грудях, роблячи вигляд, що розважається. — Від кого? Від тебе?

Ардіс підняв брову.

— А ти б змогла?

Її губи сіпнулися в слабкій посмішці.

— О, повір, змогла б.

Її голос звучав самовпевнено, але в голові вже вирувало безліч думок. Чому він так наполегливо шукає зв’язок між цим нападом і темною магією? Інтуїція підказувала, що Ардіс не з тих, хто кидає підозри просто так.

Він наблизився до неї, змушуючи її відчути тепло його тіла.

— Добре, Карделіє, — тихо промовив він, і від його голосу по її спині пробіг холодок. — Давай так: ти допомагаєш мені розплутати цю справу, а я…

Він зробив паузу, ледь помітно всміхнувшись.

— А ти що? — вона підняла підборіддя, не відступаючи.

— А я, можливо, врятую твою шкіру, якщо раптом знайдеться хтось, хто справді має що приховувати.

Його слова прозвучали майже як жарт, але вони зовсім не смішили.

Карделія змусила себе відвести погляд і повільно обійти кімнату. Якщо вона хоче вижити, то мусить грати обережно.

— Добре, Ардісе, — сказала вона, не обертаючись. — Граємо у правду.

Ніч. Ліс за межами селища.

Карделія стояла біля старого дуба, вдивляючись у темряву. Її серце билося швидко — вона ризикувала, прийшовши сюди, але їй потрібні були відповіді.

— Ти знову прийшла, — пролунав хриплий голос з тіні.

Вона стиснула кулаки.

— Мені потрібна правда.

— Правда завжди коштує дорого, дівчинко.

Карделія вдихнула глибше.

— Чому мене всі бояться? Чому темна магія всередині мене?

Постать у тіні зробила крок вперед.

— Тому що ти — не та, за кого себе видаєш. І він це знає.

— Хто він?

— Інквізитор. Ардіс.

Її кров похолола.

— Він нічого не знає.

— Знає. Питання тільки в тому, коли він вирішить сказати це вголос.

Карделія стиснула зуби.

Якщо Ардіс щось запідозрив, їй потрібно діяти швидко. Дуже швидко.
Глава 8. Гра у правду

Карделія залишалася незворушною, хоча всередині все стиснулося від напруги. Ардіс занадто уважно спостерігав за нею, його очі, схожі на лезо кинджала, випалювали кожну її реакцію.

— Я приховую? — вона склала руки на грудях, роблячи вигляд, що розважається. — Від кого? Від тебе?

Ардіс підняв брову.

— А ти б змогла?

Її губи сіпнулися в слабкій посмішці.

— О, повір, змогла б.

Її голос звучав самовпевнено, але в голові вже вирувало безліч думок. Чому він так наполегливо шукає зв’язок між цим нападом і темною магією? Інтуїція підказувала, що Ардіс не з тих, хто кидає підозри просто так.

Він наблизився до неї, змушуючи її відчути тепло його тіла.

— Добре, Карделіє, — тихо промовив він, і від його голосу по її спині пробіг холодок. — Давай так: ти допомагаєш мені розплутати цю справу, а я…

Він зробив паузу, ледь помітно всміхнувшись.

— А ти що? — вона підняла підборіддя, не відступаючи.

— А я, можливо, врятую твою шкіру, якщо раптом знайдеться хтось, хто справді має що приховувати.

Його слова прозвучали майже як жарт, але вони зовсім не смішили.

Карделія змусила себе відвести погляд і повільно обійти кімнату. Якщо вона хоче вижити, то мусить грати обережно.

— Добре, Ардісе, — сказала вона, не обертаючись. — Граємо у правду.

Ніч. Ліс за межами селища.

Карделія стояла біля старого дуба, вдивляючись у темряву. Її серце билося швидко — вона ризикувала, прийшовши сюди, але їй потрібні були відповіді.

— Ти знову прийшла, — пролунав хриплий голос з тіні.

Вона стиснула кулаки.

— Мені потрібна правда.

— Правда завжди коштує дорого, дівчинко.

Карделія вдихнула глибше.

— Чому мене всі бояться? Чому темна магія всередині мене?

Постать у тіні зробила крок вперед.

— Тому що ти — не та, за кого себе видаєш. І він це знає.

— Хто він?

— Інквізитор. Ардіс.

Її кров похолола.

— Він нічого не знає.

— Знає. Питання тільки в тому, коли він вирішить сказати це вголос.

Карделія стиснула зуби.

Якщо Ардіс щось запідозрив, їй потрібно діяти швидко. Дуже швидко.