Елісса Фенікс - Відьма та її інквізитор, Елісса Фенікс

Карделія—відьма, яка володіє темною магією, але використовує її, щоб допомагати людям, удаючи злу. Її життя перетворюється на гру з вогнем, коли в селище прибуває грізний голова інквізиції Ардіс, щоб розслідувати замах на місцевого правителя. Вони змушені працювати разом, хоча будь-яка помилка може коштувати Карделії життя. Чим глибше вони занурюються в розслідування, тим більше розкривають таємниць: хто її справжні батьки, чому в ній тече темна магія і яка доля їй уготована? Але найбільша небезпека — це не прокляття чи вороги, а почуття, які розгораються між нею та чоловіком, який мав би спалити її на вогнищі…

Глава 1. Відьма, яку не зловили

Селище Дорнтон лежало на самому краю королівських земель, відрізане від решти світу дрімучими лісами та заболоченими долинами. Тут не любили чужинців і трималися своїми, вирощуючи овес, розводячи худобу та тихо зітхаючи, коли на небі з’являлися чорні круки — погані вісники, що передвіщали біду.

Тут усі знали: якщо вночі почуєш шепіт за вікном — не відчиняй, якщо хтось стукає після заходу сонця — не відповідай, а якщо у твоєму житті трапилося нещастя, і немає жодної надії, йди до неї.

Карделія.

Відьма, яку боялися і шанували водночас.

Вона жила в маленькій хатині на відшибі, біля старого млина, який вже давно не працював. Будинок її був міцним, дерев’яним, але здавався чужорідним серед похмурих кам’яних осель селян. Його стіни обвивали дикі троянди, що навіть узимку зберігали криваво-червоний колір пелюсток.

Карделія була такою ж чужою серед цих людей, як і її дім.

Її зовнішність була надто незвичайною для звичайної дівчини з Дорнтона: бліда шкіра, яка здавалася майже прозорою при місячному світлі, темне волосся, що спадало на плечі розсипом чорного шовку, і очі, що виблискували темним фіолетовим відтінком, як західне небо перед бурею.

Селяни шепотіли, що її очі світяться в темряві.

А ще казали, що вона розмовляє з тінями.

Вона ж лише посміхалася у відповідь і продовжувала робити свою справу.

Того вечора вона сиділа за столом, гортаючи старий фоліант із записами давніх рецептів зіль. Її тонкі пальці легко ковзали по пожовклих сторінках, а вогонь у каміні потріскував, відкидаючи м’яке світло на її обличчя.

Їй не потрібно було читати, щоб знати, які трави та корені допомагають від лихоманки, які знімають біль, а які можуть вбити. Вона вчилася цьому з дитинства, ще коли її мати була жива.

Але зараз її турбувало щось інше.

Неспокійне відчуття, що сьогоднішня ніч змінить її життя.

І ось — стук у двері.

Різкий. Важкий. Нетерплячий.

Це вже насторожувало. Зазвичай клієнти не стукали. Вони залишали записки чи подарунки на порозі: кошик із сушеними травами, вузлик із мідяками, шматок добре в’яленого м’яса.

Карделія підвелася, кинувши швидкий погляд у дзеркало, що висіло біля дверей. Її обличчя було спокійним, хоча всередині розливалася тривога.

Вона відчинила.

На порозі стояв чоловік. Його темна мантія була розірвана збоку, а з-під тканини пробивалася кров, темна і густа. Його губи тремтіли, а очі блищали лихоманковим світлом.

— Допоможи… — прошепотів він і впав на коліна.

Карделія підхопила його перш, ніж він ударився об землю. Від нього пахло залізом, попелом і… магією.

Вона втягнула його всередину, обережно поклавши на лаву.

— Хто ти? — запитала, витираючи кров із його обличчя.

— Слуга голови селища… був… — важко видихнув він.

Карделія завмерла.

— Що сталося?

— Замах. Хтось… намагався вбити голову… я став на заваді.

Відьма стиснула губи. Замах на голову селища — це означало, що сюди прийде інквізиція.

І це означало, що її життя висить на волосині.

Вона швидко перев’язувала рану, накладаючи на неї чари, щоб прискорити загоєння. Але коли її пальці торкнулися його шкіри, серце затремтіло.

Його кров…

Вона була просякнута магією.

Карделія відсахнулася.

Чоловік схопив її за зап’ясток, стискаючи так сильно, що їй здалося, ніби він намагається передати їй щось більше, ніж просто слова.

— Вони йдуть… Інквізиція… завтра…

Карделія відчувала, як мороз пробіг по спині.

— Скільки їх?

— Сам головний інквізитор… Ардіс…

Вона сіла на лаву, стискаючи скривавлену тканину.

Головний інквізитор.

Той, хто спалив не одну відьму.

Чоловік, який відчував темну магію так само, як вовк відчуває кров.

Їй потрібно було вирішити, що робити.

Втекти?

Або залишитися й зіграти найнебезпечнішу гру у своєму житті?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍