Мора Мюррей - Шепіт забутих доріг, Мора Мюррей

Мама усміхнулась, а у Аліси аж очі на лоба полізли від жаху і обурення. Раніше ми з нею цієї історії не чули. 

- І що було далі? - запитала Аліса, взявши маму за руку.

- Вийшла Надія Тимофіївна, а баба ніби спиною це відчула і одразу почала непомітно, бічком тікати. В той же момент, ніби нічого і не було. Діма, який весь цей час сидів тихіше миші, почав плакати, а я збиваючись від хвилювання розповіла їй що тут сталося. Вона подивилася вслід старій і промовила: “Не звертай уваги. Просто старенька пожартувала.” 

- Нічого собі жартики! - обурилася ще більше Аліса, стискаючи мамину руку. 

- Напевно це була місцева божевільна, а Надія Тимофіївна просто не хотіла нас лякати. Однак ми з Дімкою на вулиці більше не залишалися її чекати. Хм, як дивно працює пам’ять, я вже і забула про цю історію. Мабуть в усіх селах однакові магазини колись будували. 

- Це була відьма - впевнено сказала я. - Тільки вона не знала що цукерки ти не любиш. 

- Ну, взагалі-то тоді я їх любила, - заперечила мама.

Але Аліса її перебила, щоб підтримати мою версію.

- Невідомо що було в тих цукерках. Та і взагалі, як можна залишати маленьких дітей самих на вулиці? Якась ця Надія Тимофіївна зовсім не надійна. Я б вас нізащо не залишила. А ти мам, могла б і кинути чимось в ту бабу. Ти потім її ще бачила? Точно якась маніячка або відьма. 

- Ну, це навряд чи, та і з нами ж нічого не сталося. Сподіваюся з цим магазином історія буде веселіша. 

 Мама посміхнулася нам, а ми їй. До цього часу, нас ніколи не залишали самих. 

Подумавши про тата я витягла телефон, та перевірила зв’язок, який ледь жеврів, але все таки був. А от з інтернетом було гірше, в жодному месенджері повідомлення не відправлялися, хоча сигнал ніби був стабільний. Ну що за місця тут взагалі! 

Підійшовши ближче до підпертих цеглиною дверей ми побачили дерев’яну дошку прибиту прямо до стіни, на якій жалюгідно біліли уривки газет, судячи з усього районної, та кілька оголошень написаних від руки. 

Тільки-но ми переступили поріг магазину, де було трішки прохолодніше ніж надворі, і трохи похмуро, мама тихенько нахилилася до нас та показала очима на дівчинку: “Ось гляньте. А ви боялися що не знайдете дітей вашого віку”.

- Дуже мені це допомогло, - пробурмотіла я. - А ще за сто кілометрів у мене була б велика компанія. 

- Ой, не придирайся, злюка, - сказала мама, не збираючись зі мною сперечатись.

Дівчинка взагалі не була моєю ровесницею, і здавалося, була навіть трохи молодше Аліси. Виглядала дуже неохайно. Довге волосся зав’язане резинкою незрозумілого кольору, поношений сарафан який був їй уже малуватим, голі ноги, всі покриті подряпинами та розводами бруду. Чесно кажучи, вона обом нам з самого початку не сподобалась, ще тоді коли відвернулась, у відповідь на мамину ввічливу посмішку. І те як вона розрахувавшись м’ятими купюрами вийшла за двері магазину, і почала розглядати нас, ніби ми якась екзотична дивина.

В цьому магазині продавалося все підряд: і хліб, і м’ясо, і лопати, і дешеві китайські іграшки, та навіть одяг. Мама запала на якийсь страшненький сарафан, схожий на типовий сільський, у дрібну квіточку. Вона одразу ж його купила, і пообіцяла нам, що весь час, який ми пробудемо тут, вона буде носити його постійно, не знімаючи, щоб бути схожою на сільську жительку. І коли Аліса зазначила, що в цьому вбранні вона буде виглядати скоріше як божевільна хіппі, почала погрожувати, що купить нам такі ж самі, а всі наші шорти, майки та джинси спалить на великому вогнищі.

Продавчиня, яка нагадувала гусінь в синій майці,  і яка обтягувала всі її складки, розпитувала маму звідки ми, куди, і де живемо. Розтягувала напомаджені малинові губи, виблискуючи золотими зубами. І раптом дуже здивувалась, коли почула, що в Сирих Дорогах.

- Це де, у кого? А чому не тут? Сирі Дороги, ну це ж треба! І ви не боїтесь? 

- А що там може бути такого страшного? - одразу насторожилася мама.

- Та ні, нічого, нічого - сказала вона, однак всім своїм виглядом показувала “чого”. 

Вона тільки і чекала маминого питання щоб почати тараторити.

- Просто раптом щось станеться, і не допоможе ж ніхто. І…

- Так, язиката, досить вже торохтіти, краще ділом займись, розвела тут.

Ми всі аж підскочили від несподіванки, коли почули хрипкий голос за нашими спинами. Я зі здивуванням впізнала того стариганя із Сирих Доріг, який судячи з усього тримав того великого чорного пса. Однак зараз він був сам, в якійсь доісторичній кепці, та потертому сірому костюмі. Мама ввічливо привіталася з ним, на що він у відповідь пробурчав щось нерозбірливе. Виходить він ішов за нами і ніяк не покликав нас. Виходить не хотів з нами говорити.

Продавчиня одразу ж припинила свою цікаву історію, і почала зважувати наш товар.

- А ви теж сюди пішки прийшли? - напевно мама теж подумала що цей дядько крався за нами в лісі. 

- Ні, я на велосипеді, - неохоче відповів старий, і подивився на Алісу. - Як треба, можу меншу на багажнику назад повезти. 

- Я краще з вами, мам - відступивши за мамину спину, одразу ж сказала Аліса, піднімаючи на маму круглі від страху очі.

Мені ж цей дядько зовсім не сподобався. Мама подивилась на Алісу насмішливо, але промовчала.

- Приперлися з нечистого місця. - прошипіла та брудна дівчинка, яка весь цей час спостерігала за нами. 

- Що? - обурено перепитала я.

Мені одразу ж захотілося поставити її на місце, але мама поквапила нас, не бажаючи знаходитись тут більше ні хвилини. Тут і продавчиня прикрикнула: “Галка, ану йди звідси, бігом!”

Противна Галка, подивившись зі всією злістю прямо мені в очі, притисла до себе свої покупки обома руками, і швидко побігла геть по вулиці. 

Мама ж взагалі не звернула на цю сцену уваги. Вона уже знайшла місце де зв’язок ловив найкраще, і теревенила з татом, запевняючи його що у нас все просто чудово.