Мора Мюррей - Шепіт забутих доріг, Мора Мюррей

З Марго ніколи не ставалося нічого дивного, і відбутися не може, і саме страшне що їй загрожує, це літній місяць в глухому селі, якого немає на жодній карті. В старому будинку біля самого лісу, з глибини якого кожної ночі в село приходить воно - чи вона? - І кличе, щоб забрати з собою. Чи зможе хтось вирватись з її полону?

Розділ перший

У тому що ми вирішили поїхати всією сім’єю в село на цілий місяць не було нічого дивного. Тато завжди був одержимий думкою про свіже повітря і активний відпочинок подалі від шумного мегаполісу. Мабуть за дитячою звичкою старався проводити більше часу в ось таких всіма забутих місцях. Ми з сестрою, за його думкою, абсолютно не розуміли цієї колосальної користі в тому щоб покинути цивілізацію та оздоровлюватись подалі від зовнішнього світу. При цьому сам він продовжував працювати, і насолоджувався сільським життям тільки на вихідних. Мама ж, на мою думку, дуже легковажно підтримувала всі його авантюри і надмірно потурала йому.

Казковий відпочинок почався з того, що батьки забрали у мене смартфон, мотивуючи це тим, що мені варто відпочити від ігор та соціальних мереж. Та і до того ж, зв’язок у цій дірі був відсутній, тому про інтернет можна було забути.

Друзі завели чат на канікули, щоб ділитися один з одним фотками та новинами з відпочинку, а я змушена сидіти на самому краю землі подалі від цікавих подій. Найкращі подруги роз'їхалися по морям та різним курортам, а у них між іншим телефонів ніхто не відбирав.

Єдиною радістю, яку мені залишили, були книги. Я обожнюю ховатися з книгою і поринати кожного разу у новий захоплюючий світ. Але батьки і тут постарались, сказавши, що з собою я можу взяти лише кілька, щоб багаж був не таким важким і не займав багато місця. Сестричка з надією припустила що можливо в цьому селі є бібліотека, де ми можемо щось для себе знайти, однак мама не була така впевнена в реальності хоч якоїсь бібліотеки, адже навіть самого села не було на жодній карті.

Цей ліричний відступ був для того, щоб ви могли оцінити всі “принади” глухомані яка мала стати нашим домом на цілий місяць.

Я думала про це їдучи на задньому сидінні притуляючись до прохолодного скла. По звивистим дорогам, що іноді важко було назвати дорогами, ми їхали дуже довго. Батьки все сміялися, мовляв, це буде гарна пригода, але я не була впевнена чи це саме та пригода яка була мені потрібна.

Тато говорив що знайшов цю дачу через знайомого, у якого був колега, а у того був сусід який давно цю дачу здає. Сам він не їздив туди вже давно, але кожного літа, перед початком сезону наймав людей які приводили будиночок та територію навколо нього в презентабельний вигляд. Спершу мама була налаштована скептично, але тато був настільки захоплений цією ідеєю, що вибору у неї просто не лишилося.

Я намагалася знайти село Сирі Дороги в Інтернеті, на картах, але всі мої спроби закінчилися невдачею. І коли ми нарешті доїхали, я зрозуміла чому. Це було крихітне село, у якому на вигляд було десяток будинків, більшість з яких пустувало. Спершу ми навіть подумали що це закинуте село, в яке тато відправив нас у якості не заслуженного покарання, але потім він пояснив що більшість будинків тут були викуплені як дачі, і мабуть їхні власники зараз відпочивають десь у Туреччині чи Єгипті. Як же я їх розумію! Інші жителі були настільки тихими, що мама всерйоз подумала що село вимерло, та ми звернули не туди.

- Може це старі дані? Схоже, що ми заблукали- тихо сказала мама, оновлюючи карту на своєму телефоні. 

Тато одразу ж відповів, намагаючись не підвищувати надто голос.

- Знаєш у чому різниця між тобою і навігатором? - сказав він злегка роздратовано. - В тому, що він замовкає при першому ж запиті. 

Мама вирішила промовчати, як і завжди в таких ситуаціях і зробила вигляд що нічого не сталось, але було помітно, що їй стало неприємно. Але тут, в одному з дворів з’явився кремезний чоловік в поношеній сорочці, назустріч якому підбіг великий чорний пес. Всім одразу стало спокійніше і сварка стихла навіть не почавшись.

Сидячи ззаду, ми з Алісою намагалися побачити з вікон інших дітей, або хоч якусь молодь, але навіть ровесників наших батьків ми з нею не помітили. До найближчого цивілізованого села Смоляного треба було йти п’ять кілометрів через ліс. Раз в тиждень вантажівкою туди привозили хліб та свіжі газети в єдиний на все село магазинчик. Неподалік була автобусна зупинка, від якої автобус ходив до найближчої залізничної станції. Але бібліотеки не було і там, на наш великий жаль.

Будинок у якому ми мали жити виглядав не так погано як ми всі сподівалися. Він був звичайно ж старим, але досить доглянутим. Ззовні він був побудованим з темного дерева, та вкритий потрісканим, але досить надійним дахом. Вікна були маленькими, з товстим склом, яке відбивало лише частину світла, створюючи в кімнатах зовсім не затишну напівтінь. Три кімнати з кухнею, горище зі ще одним маленьким запиленим вікном, та скрипуча дерев’яна підлога. З вікна кухні відкривався вид на сад, який здавався досить дикою територією з високою травою, старими яблунями та грушами, кущами малини та смородини. Невеличкий сарай з іржавим дахом та старими дошками приховував у собі інструменти та старі речі, які ймовірно вже не були потрібні попереднім власникам. Маму здивував міцний дерев’яний паркан, хоча хвіртки (одна виходила на вулицю, інша - в ліс, який починався одразу за парканом) закривалися лише на маленький гачок, який точно не виглядав надійним захистом. Всередині зі зручностей була газова плита, старенький водонагрівач прикріплений високо над ванною, та невеличкий холодильник, який починав працювати несподівано, та лякав всіх своїм гарчанням та гулом, змушуючи присутніх підстрибувати на місці.

З електрикою бути перебої, за словами хазяїна це ставалося по всьому селі, але в будинку було багато свічок, на випадок аварійної ситуації. Нас з Алісою це втішило, але маму чомусь не дуже.

- Хоч туалет не на вулиці - сказала вона, витримавши невеличку паузу, адже звикла у всьому знаходити позитивні моменти.

Сам будинок знаходився на краю села, біля самого лісу, який не виглядав надто привітним. Сестра навіть назвала його занедбаним, але я не знала чи можна так сказати про ліс. Власник будинку казав що в лісі є озеро, яке зараз більше схоже на болото, тому гуляючи там треба було бути дуже обережними. Сказав він це я думаю більше для нас з Алісою, не довіряючи нашій дитячій “відповідальності” та дивлячись на наш вік. Хоч мені і було чотирнадцять, а Алісі всього вісім, ми чітко знати як правильно поводитись в таких місцях, просто туди не ходити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍