Роман Олійник (Argonayt) - ТаЄмниця Кам’яницІ З ПередмІстя, Роман Олійник (Argonayt)

– Знайшов, але не знаю як ти поставишся до цієї інформації.

– Та кажи вже як є, – втомлено промовила Юлія Володимирівна. – За своє життя я такого надивилася, що мене вже важко чимось здивувати.

– Це не ті дані достовірність яких я можу гарантувати.

– Байдуже. Головне що хоч щось накопав.

Чоловік кілька секунд порпався серед паперів якими був захаращений його стіл. Потім витягнувши серветку на якій минулого вечора робив позначки її олівцем для підведення брів. Простягнувши серветку жінці він почав пояснювати:

– Бачиш оці позначки які я зробив при оглядинах горища та підвалу кам’яниці з передмістя. Вони відразу видалися мені чимось знайомими. Правда до сьогоднішнього дня не міг пригадати де міг бачити їх в минулому. І лише на роботі, в котельні міської лікарні, раптом допетрав що й до чого.

– І де ти бачив ці знаки та що вони означають.

– Та в котельні ж. У нас там залишився фрагмент стіни вимуруваної ще понад півтора століття тому. На одній зі цеглин був викарбований ось такий знак.

– Мабуть фірмове маркування тої цегельні, в якій була випалена ця цегла, – висловила своє припущення Юлія.

– Я теж так спершу було подумав, але швидко зрозумів свою помилку. Це не фірмове маркування цегельні, це тайнопис яким в середньовіччі користувалися члени ордену святого Христофора.

– Що це за орден такий?

– Про сам орден достеменної інформації дуже мало. Якщо вірити офіційній церкві, то святий Христофор був одним з перших християнських проповідників якого поганський імператор Децій закатував в розпеченій скрині. Та існує й інша легенда, начебто до того як стати святим Христофор був наполовину людина, а наполовину вовк, і коли місяць був уповні він перетворювався на хижого звіра.

– Тобто ставав вурдалакою? Маячня якась.

– Я ж тебе попереджав, що за достовірність цієї інформації я не відповідаю. Правду кажучи моєю цариною завше була та академічна історія яку викладають в університетах. Всілякими містичними легендами цікавився мій покійний батечко, в записах якого я й знайшов згадки про цього святого та орден який був йому присвячений.

– І чим займалися його члени, та чому про нього так мало відомостей?

– Як і більшість тогочасних вчених члени ордену святого Христофора займалися алхімією. Шукали рецепт «живої води» за допомогою якою можна було б не лише вилікувати будь-яку недугу, але навіть досягнути безсмертя. Зрозуміло, що офіційна церква до таких «експериментів» ставилася дуже негативно, інквізиція не дрімала, тож існування ордена та те чим займалися його члени тримали в суворій таємниці.

– А до чого тут святий Христофор, який ніби міг перетворюватися на вовка?

– Не знаю. Припускаю, що сама трансформація людини в тварину давала підстави алхімікам думати, що розгадавши цю таємницю вони зможуть синтезувати «живу воду». Але це тільки мої здогадки.

– Очманіти можна. І ти вважаєш, що Йосип Вотяцький входив в цей орден і займався алхімічними дослідами?

– А чому б і ні? Символи ордену є як в його домі, так і в лікарні де він працював.

– Але ж він вчений чоловік. Напевне закінчував якийсь медичний університет. То чому витрачав свій час на такі несусвітні дурниці?

– Тут в мене є ще одне припущення, – хитро всміхнувся Кириченко. – І знову свої здогади я роблю на основі записів батька.

– Чергова містична легенда?

– До певної міри так. Ти вже знаєш що Йосип Вотяцький мав одну доньку Катерину. Так от, якщо вірити нотаткам тата ця дівчина була важко хвора на сухоти. Так в ті часи називали туберкульоз. Недуга котру і тепер вилікувати непросто, а тоді й поготів. Фактично хворий на сухоти був смертником.

– Але ж ми знаємо, що Катерина прожила до глибокої старості.

– Ото ж бо. Що як Йосип Вотяцький став алхіміком заради порятунку доньки? Що як йому вдалося винайти вакцину від туберкульозу й нею він вилікував Катерину?

– Та перестань, це вже навіть не наукова фантастика, а якась химерна дурня.

– Можливо що й так. Ми з тобою здравомислячі люди й не віримо у все це, але ж можуть існувати і такі індивідууми, котрі сприймають «химерну дурню» як істинну правду.

– Ти хочеш сказати, що в кам’яниці може знаходитися щось таке, що дуже цікавить членів ордену святого Христофора, якщо він ще до тепер існує? І саме ці диваки хочуть придбати будинок?

– Я б не відкидав навіть такої неймовірної гіпотези.

– То чого ми чекаємо? – схопилася на ноги пані Мартиненко. – Давай негайно поїдемо туди і все перевернемо догори дриґом.

– Ні, сьогодні ми нікуди вже не поїдемо, – зупинив порив жінки чоловік. – По-перше вже пізно кудись їхати і щось шукати. По-друге ти ще не достатньо отямилася від своєї слабкості. Давай відкладемо все це на завтрашній день. А зараз я тобі постелю тут і ми просто ляжемо спати, щоб добре відпочити й набратися сил на майбутнє. І ніяких заперечень від тебе я не приймаю.