Роман Олійник (Argonayt) - ТаЄмниця Кам’яницІ З ПередмІстя, Роман Олійник (Argonayt)

6

Весь день пані Мартиненко почувала себе дуже зле. В голові бідолахи стукотіло так наче там посилився божевільний дятел. Від ранку жінка і ріски в роті не мала, бо один вигляд їжі викликав у неї ледь стримувані напади нудоти. Перед очима пливли чорні кола, у горлі щось дряпало, тіло час-від-часу кидало в жар. Ледь добравшись до офісу агентства ріелторка замкнулася в своєму кабінеті, попередньо наказавши секретарці не турбувати її ні за яких обставин. Випивши кілька обезболюючих пігулок Юлія Володимирівна вліглася на софу й почала терпляче чекати. Звідкілясь з’явилося тверде переконання що сьогоднішній хворобливий стан у неї безпосередньо залежить від того, що зможе вияснити Кириченко, і ніякі лікарі зараз не здатні зарадити її несподіваній недузі.

Колишній однокласник подзвонив коли сонце вже майже сягнуло обрію і до приходу вечірніх сутінок залишилися лічені хвилини. Жінка схопила мобільний телефон і швидко тицьнула пальцем у зелену піктограму.

– Привіт, Юльчику! – почувся в слухавці його голос. – Маєш час для зустрічі?

– Так, – швидко відповіла пані Мартиненко і не в змозі стримати схвилювання запитала. – Ти щось дізнався?

– Це не телефонна розмова, – в голосі Кириченко відчутні веселі нотки і це неабияк обнадіює. – Доведеться багато розповідати.

– Де ти зараз? Куди мені під’їхати?

– Я зараз вдома, – після невеличкої паузи промовляє колишній однокласник і зніяковілим тоном додає. – Якщо тобі зручно, то приїзди сюди. Знаєш де я мешкаю?

– Так. Чекай. Незабаром буду в тебе.

Незважаючи на те, що в голові все ще продовжувало паморочитися Юлія Володимирівна рішуче вирушила в дорогу. Адресу де мешкає колишній однокласник вона знала, хоча досі ніколи в гості до нього не навідувалася. Знайти будинок Кириченко було не складно, значно важче виявилося піднятися на четвертий поверх і вже з останніх сил жінка дотягнулася до ґудзика дзвінка і знесилено притулилася до стіни. Двері відкрилися практично миттєво і Андрій встиг підхопити однокласницю, що вже ледь трималася на ногах.

– Тобі погано? – стривожено запитав він.

– Та щось не добре, – ледь зуміла вимовити пані Мартиненко.

Чоловік допоміг їй добратися до кухні. Посадивши жінку за стіл він стурбовано заторохкотів:

– Що з тобою? Може чогось вип’єш? Зробити тобі чаю чи кави? Маю трохи саморобної журавлиної настоянки, якщо хочеш.

– Нічого не треба. Налий мені лише звичайної води.

Звісно звичайною водою не обійшлося. Поки вона безуспішно намагалася вгамувати лихоманне тремтіння тіла, Кириченко заварив липового чаю. Простягнувши Юлії Володимирівні велику філіжанку ароматного напою він владно наказав:

– Пий.

Вона чомусь слухняно підкорилася йому. Перші ковтки духмяного напою жінка зробила доволі неохоче і з чималими зусиллями. Та вже незабаром, чи то випитий чай, чи то журавлина настойка додана до нього, чи просто чоловіча турбота, почали заспокійливо діяти на неї. Свідомість неспішно прояснилася, нудота майже зникла, навіть жар помітно спав. А коли чоловік приніс вовняного коцика і дбайливо накинув їй на плечі, пані Мартиненко взагалі забула про свою загадкову недугу. Закутавшись в коцик і сьорбаючи чай вона запитально зиркнула на господаря квартири.

– Бачу тобі вже полегшало? – промовив Кириченко.

– Так. Стало значно краще. То що ти мені хотів розповісти?

– Давай перейдемо в мій кабінет. Там нам буде зручніше про все поговорити. Та й необхідні матеріали будуть під рукою.

Вони пройшли в маленьку кімнатку яку чоловік називав своїм «кабінетом». Зі старих, розмальованих казковими гномиками шпалер, якими були обклеєні її стіни, не складно здогадатися, що колись тут знаходилася дитяча. Тепер же в помешканні панував той безлад який характерний для житла одинокого чоловіка-холостяка. Стоси книжок на підлозі й підвіконнику, стіл завалений списаними аркушами паперу і пожовклими вирізками з газет, на канапі виднілася тарілка з недоїденим шматком піци.

– Вибач, не встиг прибирати все, – зніяковілим голосом проказав Кириченко і похапцем переклав тарілку з канапи на стіл. – Вмощуйся зручніше і готуйся почути незвичну історію.

Юлія Володимирівна зробила як їй веліли і нашорошує вуха в душі відчуваючи що незабаром дізнається від колишнього однокласника насправді щось незвичне і загадкове. А він всівшись на крісло і закинувши ногу на ногу почав розповідати:

– Як вчора вже говорив, я в минулому планував написати кандидатську дисертацію, в якій хотів дослідити історію нашого містечка. На жаль з цією справою, у мене не склалося, але залишилося чимало всіляких матеріалів зібраних на дану тему. Після нашої розмови я заглянув у свої архіви й зізнаюся чесно нічого особливого по твоїй кам’яниці не знайшов. Якщо вірити тим записам що маю дім був збудований на замовлення такого собі Йосипа Вотяцького. На той час цей пан був доктором медицини і працював у міському шпиталі. Після його смерті в 1875 році будинок перейшов у власність єдиній доньці Катерині. Сама загибель лікаря була жахлива. Він поїхав на виклик до одного поважного шляхтича. Потрапив у снігову заметіль і був загризений вовками. Більше в офіційних документах даних про твою кам’яницю я не зустрічав.

– Та все це я і сама знаю, – розчаровано буркнула пані Мартиненко, котра сподівалася почути щось суттєво більше. Жінка невдоволено насупила брови та враз в її голові промайнув один здогад, – Зачекай, ти сказав в офіційних документах, а в неофіційних щось знайшов?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍