Мері Горн - На грані, Мері Горн

Розділ 5

Решту частину вечері ми провели майже в тиші не враховуючи швидких запитань-відповідей. Опісля я у своїй кімнаті вирішила переодягнутися у худі, а тоді накинула куртку і пішла знайомою дорогою. Думки крутилися в голові одні за одною. Потрібно спитати Захара за завтра. Якщо він також буде, то мені принаймні не буде так незручно. Гаразд, попри те що я виросла все ж маленька крихта страху зустрітися з всіма однокласниками стосунки з якими ніколи не були ідеальними хоча і ділитися немає на що. Я була десь посередині, сама по собі можна сказати.

Я підняла руку стукаючи у двері будинку до котрого прийшла. Мар'яна відчинила їх достатньо пізніше і посміхнулася мені.

— Я на кухні були, вибач що так довго.

— Нічого страшного. Щось готували?

— Так, хочу завтра вранці вареників зварити, а вставати раніше не хочеться так що я вирішила зараз наліпити, — пояснила жінка заходячи у будинок.

Я тільки зараз помітила плями борошна на її фартусі.

— Захар наскільки я пам'ятаю фанат з вишнею, — вирвалося в мене, а Мар'яна підняла брови.

Від цього жесту я зрозуміла що щось ляпнула і зрозумівши що посміхнулася.

— Пам'ятаю в школі він тільки їх і їв. Так, спогад.

Мар'яна також посміхнулася

— Так, він колись богу душу готовий був продати задля них. Я часто заморожувала навіть вишні, щоб потім йому вареники ліпити взимку. А зараз...він їх навіть на вигляд не переносить.

— Ох, — сказала я здивовано, — Настільки змінилися смаки?

Мар'яна сумно похитала головою.

— Загалом він змінився. Після того випускного я вже не впізнаю власного сина, на жаль. Раніше він був спокійним, веселим, а зараз...словом це вже не той характер.

Я сумно кивнула головою.

— Можливо це все через події. Вони змусили його мислити по іншому.

Мар'яна кивнула головою.

— Знала б я що тоді все так закінчиться...

— Ми не можемо передбачити майбутнє. На жаль. 

Жінка кивнула головою, а тоді хитнула головою наче відганяючи думки.

— Захар напевно вже заснув, ти знаєш де все знаходиться.

Я здивовано підняла брови зауваживши тарілки у вітальні.

— Заснув? Так скоро?

— Він не вечеряє з нами та й загалом не їсть ввечері. Ще одна зміна. Ну а ще шалено ненавидить коли до нього я або ж Славко. Тому можу тільки уявляти чим він займається.

Я кивнула головою і посміхнувшись рушила сходами вгору. Зайшовши у кімнату Захара, зрозуміла що він не спить. Хлопець лежав на ліжку читаючи якусь книгу від чого я посміхнулася. Помітивши мене він перевів свій погляд.

— Ти б могла приходити швидше? — спитав він дивлячись на мене відкладаючи річ.

Я здивовано підняла брови.

— Швидше? Тобі не все одно коли я прийду? Година скоріше чи година пізніше. Та й ЛФК завжди треба приймати в один час.

Захар примружив очі.

— Не все одно. Це порушує мій особистий простір.

Я хмикнула.

— Типу у твоїй кімнаті діє комендантська година? Ну тоді вибач, але я буду винятком із правил. 

Я підійшла до стола беручи потрібні інструменти. Підійшовши до Захара зробила потрібні маніпуляції.

— Я можу приходити скоріше, але...я не розумію навіщо тобі всі ці терміни. Думаю навпаки сидіти цілий час вдома, за винятком території будинку і розмовляти з небагатьма людьми це жахливо нудно.

Захар тихо хмикнув

— Я не виходжу з цієї кімнати. Ніколи. І мені зовсім не нудно

Я здивовано підняла брови різко повернувши голову до нього.

— Тобто, тобі в кайф сидіти, вибач, але вже чотири роки, в одноманітних чотирьох стінах. Бачити їх, за винятком вигляду з вікна і ні з ким не говорити?

— Ти повністю правильно схарактеризувала моє життя.

Я здивовано хмикнула сідаючи на край ліжка і дивлячись на Захара. Здається, моя дія йому не надто сподобалася і точно була неочікувана.

— Це...так не може бути. Тобі взагалі не цікаво що твориться за цими стінами? Взагалі не цікаво з кимось поговорити, поділитися емоціями...

— Якими емоціями?

Я закотила очі.

— Справді, які можуть бути емоції від життя у людини коли навколо твориться сотня подій. 

— В мене їх немає, Віолетта. Ти говориш одне і те саме. Виконавши свою роботу тобі варто було б піти.

Я здивувалася його зухвалості й встала складаючи руки в боки.

— Захар, а чи не надто ти вирішив себе обмежити?

— Моє життя, що бажаю, те і роблю.

Я закотила очі.

— Знаєш, впертість і самовпевненість в тобі незмінні риси. Якими були такими ж і залишилися. 

Я важко видихнула і все ж вирішила піти як помітила біля ліжка відкриту, не стримавшись я підійшла, щоб розглянути її. Захар вже підняв свою книгу напевно імітуючи читання в думці що так я швидше зникну. Це було запрошення на завтрашню зустріч випускників.

— Ось, бачиш, життя продовжується.- сказала я вказуючи на листівку.

У відповідь тиша.

— Ти ж підеш, правда?

Я почула обурений видих, а тоді чорні очі зосередилися на мені.

— Знущаєшся?

Я шоковано подивилася на нього.

— Тобто? Чому зразу знущаюся?

— Як я можу піти, якщо вже чотири роки не ходжу. Це є раз. А два, я три секунди назад пояснив тобі що не потребую спілкування і загалом світу. А ти мене знову питаєшся про одне і те саме!

Я набурмосилася

— Чому не потребуєш? Захар, я б можливо відкрилася з цими розмовами від шістдесятирічного чоловіка. В тому віці я розумію, вже не ті пріоритети. Але тобі тільки...чорт забирай, навіть двадцяти п'яти немає. А ти закриваєш себе у кімнаті наче чекаєш так старості. Але від цього вона не прийде швидше. А ти просто марнуєш своє життя.

— Яке життя, Віолетта? Своє? Моє давно закінчилося, і я не бажаю говорити про це. 

Я починала вже відверто обурюватися цією позицією хлопця

— Нічого не закінчилося! Ти живий, і маєш бути радий цьому. В школі ти сам знаєш що був не простою людиною. Згадай себе декілька років назад. Що сталося? Що змінилося? Гаразд ти не можеш ходити. Але скільки таких людей у світі? Тисячі? Думаю набагато більше, але ж на цьому життя не закінчується. Вони щасливі. А бачив ти людей котрі хворі на невиліковні хвороби? Вони цінують кожну мить життя, бо знають що за секунду воно може закінчитися. А ти? Ти просто марнуєш те що тобі дано, власним закопуванням.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍