Олена Вал - Різдвяні історії, Олена Вал

Розповідь 2 Розділ 1 Галина Михайлівна

Розділ 1

     Тітка Галина Михайлівна Снігова сиділа на старенькому кріслі у невеличкій кімнаті тимчасового прихистку в Кривому Розі. Їй було 75 років, але останні два роки перетворили її життя на низку жорстоких випробувань. Під час пандемії коронавірусу вона втратила доньку Наталю, а через три дні — свого чоловіка Миколу. Горе впало на неї, як лавина, залишивши лише відчуття порожнечі та нестерпного болю.

— Бабусю, ти поїси трохи? — лагідно спитав Андрійко, 15-річний онук, тримаючи тарілку з супом. Він намагався турбуватися про бабусю, як міг.

— Андрійку, я не голодна, — ледь чутно відповіла Галина Михайлівна, погладжуючи його по руці.

— Ти краще сам поїж, синку.

Старший онук, 25-річний Стас, зазирнув до кімнати, тримаючи телефон у руці.

— Нам треба вирішити, як далі жити, — сказав він серйозно.

— Тут небезпечно, обстріли не припиняються. Треба думати, що робити далі.

        Галина Михайлівна мовчки кивнула. Вона майже нічого не бачила через травму очей, отриману під час одного з обстрілів Кривого Рогу. Її очі були червоні й напухлі, і навіть найменше світло завдавало їй болю. Але навіть у темряві, що тепер стала її постійною супутницею, вона відчувала: онуки були її єдиною надією.

          В її пам'яті спливали картини з минулого. Жінка покохала свого Миколу і вийшла за нього заміж коли їй виповнилось 19 років. Першим народився син Сергій, який зараз, вже будучи дорослим, перебуває на заробітках у Польщі. Другою народилась донька Наталя, яка подарувала жінці таких прекрасних  онуків, які зараз є її єдиною  опорою у житті. Згадала  як вони тікали з рідного дому на окупованій території Херсонщини. Як російські солдати увірвалися в її будинок, перевертаючи все догори дригом, шукаючи зброю, яку ніби то роздавав населенню священик – отець Василь.

— Документы давайте! — грубо вигукнув один із солдатів, тримаючи автомат напоготові.

      Галина Михайлівна, тремтячи, дістала свої документи й простягнула солдату. Той уважно переглянув їх і,звертаючись до онуків,  сказав:

— Сняли всю одежду. Быстро, я сказал. Наколки есть?

— Мордой в землю! Я сказал! – сказав ще один і наставив зброю на хлопців.

— Вони ніколи не служили. Відпустіть нас! – плакала жінка та, впавши до ніг окупантів, молила Галина Михайлівна. «Нехай лише онуки виживуть», - шепотіла старенька.

— А что в машине? — спитав інший, розглядаючи старенький багажник.

— Еда и старое барахло, — відповів перший, зневажливо посміхнувшись.

— Ладно, пусть катятся.

      Стас тоді мовчки стиснув кулаки, але нічого не сказав. Він знав, що сперечатися з озброєними людьми небезпечно. Вони ледве виїхали з того пекла, а далі була дорога через блокпости, голод і постійний страх.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍