Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

Розділ 2,2.

***

До закриття перукарні вони встигли обслужити ще двох клієнток, а також навести лад у підсобці. Завтра ж свято і вихідний, тож хотілося залишити робоче місце в порядку. Як завжди, вони попрощалися біля дверей, увімкнули сигналізацію, і розійшлися в різні боки: Святослав пішов наліво, Степан направо.

Васильовича вдома чекала дружина і двоє синів. Святослав, хотів би, щоб і на нього вдома чекала родина: донька і Соня в ролі дружини. Остання, у свою чергу, ніби погоджувалася на таку перспективу. Запевняла, що любитиме Анжеліку як власну дитину, хоча ніколи не знала, що це означає насправді.

Однак обоє розуміли, що Анжеліка навряд чи покине свою матір, Ірину, навіть якщо та коли-небудь повернеться в Україну. А плани Святослава повернути доньку, коли Ірина перетне кордон, залишалися лише планами, адже за останні п’ять років цього жодного разу не сталося.

Соня нерідко задумувалася про їхні стосунки. Її турбувала невизначеність: Святослав все ще перебував у законному шлюбі. Вона боялася, що штамп у паспорті може означати приховані надії на повернення Ірини. І хоча хлопець ніколи прямо цього не говорив, Соня не могла бути певною, що він остаточно попрощався з минулим.

Водночас вона бачила, що останнім часом Святослав виглядав щасливим поряд із нею, особливо останні сім місяців. Згадував Анжеліку рідше, але Соня не знала, чи це на краще. Чи він справді рухається далі, чи просто намагається сховати біль за ширмою звичок і щоденних справ.

Святослав наблизився до місця їхньої зустрічі. У повітрі віяло весняним теплом і радісним передчуттям святкової програми, яка чекала їх попереду.

Пройшовши крізь натовп, тримаючи піджак на руці, він зупинився за кілька кроків від Соні. Вона його не помічала, вдивляючись у фасад магазину чи, можливо, в задумливості спостерігаючи за перехожими. Святослав на мить зупинився, милуючись її образом, що майже сяяв на тлі яскравого весняного сонця.

– Привіт, – привітався він, підійшовши ближче.

Соня повернула голову і, побачивши його, розпливлася в усмішці.

– Привіт. Довго тебе чекала, – жартома сказала вона, хоча в її очах не було й натяку на роздратування.

– Ну, я ж хотів, щоб ти встигла помилуватися музикою та гарною погодою, – підморгнув Святослав, легким рухом підкидаючи піджак на плече.

– Міг би просто сказати, що спізнився, – знову усміхнулася Соня.

На площі вирувало життя: туристи фотографували старовинні будівлі, вуличні художники пропонували портрети, а повітря наповнював запах кави з численних кав’ярень.

– Що скажеш, може, зайдемо в якусь піцерію? – запропонував Святослав.

– Чому б і ні, – відповіла Соня, обіймаючи його за лікоть. – Тільки обіцяй, що ти не намагатимешся з'їсти цілу піцу сам.

– Обіцяю, – засміявся Святослав. – Але, можливо, я спробую. Бо степан вмолов усі пряники, ну майже всі.

– А я ж тобі казала – в ранці потрібно і їсти, а не тільки пити каву з молоком.

– Ти краще нагадай хоч один ранок, коли ти мені про це не нагадувала.

– От бурко.

І вони зникли в одному з вузьких провулків, де між невеликими будинками ховалася затишна піцерія.

В закладі, Святослав слухав Соню, періодично відщипуючи шматочки піци й смакуючи лимонад. Здається, він міг слухати її безкінечно, спостерігаючи, як під час розмови вона то нахилялася вперед, то розводила руками, намагаючись описати свої думки.

– Уяви, – продовжувала Соня, витираючи серветкою руки, – ми переробляли той самий проєкт вже втретє, а клієнт усе одно чіпляється. То вікна, мовляв, замалі, то кольори фасаду не ті. Ну, добре, з кольорами ще зрозуміло. Але сьогодні він мені заявляє: «А чи не могли б ви зробити будівлю більш... як би це сказати... медитативною?»

Святослав аж поперхнувся лимонадом.

– Медитативною? Це як? З інструкцією для йоги на фасаді?

Соня розсміялася, ледве не впустивши шматочок піци на стіл.

– Не знаю, але його ідея змусила мене годину слухати монолог про те, як архітектура впливає на сприйняття життя. Скажу чесно, якщо б мені платили за лекцію, я б навіть не заперечувала.

Святослав кивнув, а потім раптом задумався.

– А ти що йому сказала?

– Що медитативність – це, мабуть, коли будівля така красива, що ти просто стоїш перед нею й мовчки роздивляєшся. Здається, це його трохи заспокоїло.

– Ну, якщо що, я готовий піти до вашого клієнта й сказати, що ваша будівля в мені викликає медитацію, – сказав він, жартома складаючи руки в позу молитовного лотоса.

Соня знову засміялася й похитала головою.

– Не переймайся, він і сам, думаю, не знає, що хоче.

– Пам’ятаєш, я тобі розповідав про Лідію Іванівну?
– Звісно. Тепер розумію тебе ще краще.
– Та Лідія Іванівна – це ще квіточки. Ось тепер у мене завелася одна «мадама».
– Що за «мадама»? – Соня перебила його, демонстративно напускаючи на себе вигляд ревнощів.
– Та ти послухай! Вона така перебірлива, ніби вважає себе якимось великим цабе. З нею можна провозитися не годину, а всі півтори, а то й дві. Я навіть спеціально називаю такі ціни за стрижки, що за таку вартість можна було б обслужити п’ятьох. Думав, що вона плюне й піде шукати когось подешевше. Але ні – якось підрівняв їй кінчики волосся за сто п’ятдесят доларів, уявляєш? І вона заплатила без жодної емоції.
– Щось мені здається, ця «мадама» не просто так до тебе ходить, – сказала Соня вже з помітним хвилюванням у голосі.
– Та годі, – махнув рукою Святослав, тримаючи шматок піци. – Що у неї там на думці, я не знаю. Але, чесно кажучи, я був би щасливий скоріше позбутися її.

Тим часом за вікном сонце вже починало сідати. Вони просиділи в «Челентано» майже сорок хвилин.
– Пора йти, а то пропустимо все найцікавіше, – глянувши на годинник на стіні, сказав Святослав. – А ще я сьогодні поцілував старого Єфима просто в лоба.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍