Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

– Та знаю, що вони там є. Ти думаєш, коли я заходжу в підсобку, я сліпну? Їх там, до речі, вже майже не лишилося.

– Не сумніваюся, – в ідповів Святослав, посміхаючись і не відводячи погляду від телевізора.

Васильович зник у підсобці, залишивши Святослава біля телевізора.

Дзвінок на дверях змусив його відірватися від гри. Він обернувся і побачив їхнього постійного клієнта – сивого діда Єфима. Того вони стригли двічі на місяць, бо він терпіти не міг довге волосся.

– Доброго вечора, панове! Як справи? — привітався дід, повісивши кепку на вішалку, але, як завжди, не знімаючи куртки. Не чекаючи відповіді й не пояснюючи, навіщо прийшов, Єфим уже вмостився на крісло, з якого щойно підвівся Степан.

– О, добривечір! – долинуло з підсобки. – Ваш голос ні з чиїм не переплутаєш. Дякуємо, у нас усе добре. А у вас як?

– Та як завжди, підшлункова дістає з самого ранку, хай би її!

– Оце вже не дуже, — співчутливо сказав Святослав, а потім гукнув до Степана: – Схоже, сьогодні не моя черга!

– Якраз твоя! Я вже руки пряниками замастив.

– Що?.. Йоханий бабай! — обурився Святослав.

– А я казав тобі, що сьогодні вони програють, – втрутився Степан, виходячи з підсобки з чаєм і тарілкою з пряниками. На екрані телевізора показували, як капітан шведів Лунквіст відправляє шайбу у ворота американців.

– Один-три в першому періоді, – зітхнув Святослав і, підводячись, додав: – Ну, нічого, якраз перерва скоро. Давайте, Єфиме, приведу вашу зачіску до ладу.

– Ніколи не любив той хокей, – буркнув дід, дозволяючи Святославу накинути на нього покривальце і застебнути його на шиї.

– Глянь, закинули! – зрадів Степан, вказуючи на телевізор.

Святослав глянув на екран. Штати й справді закинули другу шайбу.

– Знову в грі! – повеселішав він.

– А знаєте, – раптом заговорив Єфим, — що завтрашнє дев’яте травня наш президент перейменував на День пам’яті та примирення? Кажуть, у Європі таке свято є.

– Цікава назва, – відгукнувся Святослав, обережно відрізаючи волосся.

– Нехай краще АТОвцям дадуть дозвіл гатити з усієї зброї, яка є. Так, Святославе? – озвався Степан, відсьорбуючи із чашки.

– Ні, тут я з вами не погоджуся, – втрутився дід Єфим, спостерігаючи, як клапті його посивілого волосся падають на підлогу.

«Ну от, почалося,» — подумав Святослав, бажаючи лише спокійно спостерігати, як його улюблена команда США намагатиметься переламати гру проти впертого суперника. У нього вже були плани на вечір: після закриття зустрітися з Сонею біля сцени неподалік, де обіцяли цікаву програму. Коли все місто наповнене очікуванням свята, сидіти вдома здавалося справжнім гріхом. Та й з Сонею вони зазвичай проводили вихідні серед людей, але цього разу відчувалося щось інше, особливе.

Розмови про війну, політику і депутатів йому вже набридли. Ці двоє, здавалося, інших тем не знали. Святослав помічав, що Степана Васильовича тягне на такі дискусії лише у присутності діда Єфима. Мабуть, справа була в тому, що дід ніколи з ним не погоджувався. Ця постійна протидія, схоже, й надихала Степана на безкінечні словесні дуелі, у яких, як вважав Святослав, переможців і переможених поки не було.

– Отож-бо й воно, з самого початку потрібно було цій інопланетній расі не дозволити й кроку ступити на півострів, – пролунав голос Степана, вириваючи Святослава з роздумів.

– Та хто ж очікував такої підкладеної свині? – заперечив Єфим, відкидаючись у кріслі.

– У наш час треба очікувати всього, навіть того, що в Кремлі знають ваш аналіз калу! – кинув Степан із саркастичною інтонацією.

Дід Єфим лише посміхнувся, а Святослав ледь стримав сміх, дивлячись на їхню комічну перепалку.

– А він зараз у мене, до речі, не дуже, – несподівано відреагував дід Єфим на саркастичну репліку Степана.

Святослав не витримав і розсміявся, а Степан, усвідомивши, що перегнув палицю, трохи знітився.

– Чаю будете? – буркнув він, поглянувши на Єфима вже без бойового запалу, більше як на постійного клієнта.

– Я, до речі, теж не відмовлюся, – підхопив Святослав, продовжуючи вистригати волосся біля зморщених вух діда і киваючи на свою порожню чашку.

Чаювання допомогло остаточно загасити пристрасті, якщо не рахувати Святославової спортивної напруги через хокейний матч. Він увімкнув телевізор голосніше, щоб не пропустити момент, коли шайба, нарешті, опиниться у воротах шведів. Дід Єфим був уже підстрижений, розрахований і навіть встиг прихопити кілька пряників, які виявилися йому до смаку.

Саме тоді, коли кусень пряника випав у нього з рота, Святослав закричав як навіжений і почав стрибати навколо крісла. Американець Ларкін зрівняв рахунок у другому періоді, що стало причиною вибуху радості. Якби тренер збірної США знав, що в Києві є такий відданий фанат, без сумніву, вислав би йому футболку з автографами всієї команди та ключку на додачу.

Коли ж американці закинули четверту шайбу, вийшовши вперед із рахунком 4:3, Святослав буквально засипав діда Єфима емоціями: поцілував його в лоба й зробив переможне коло по периметру перукарні.

– От дурко, – криво посміхаючись, констатував Степан.

Спантеличений дід Єфим поспішив схопити свого капелюха і швидко вийти, щоб уникнути подальших несподіванок.

– Все одно через два тижні повернеться, – заспокоївся Святослав, витираючи скроні після виплеску емоцій.

– Може й так, – розтягнувся в кріслі Степан, лукаво посміхаючись. – Прямо в лоба, га?

І вони обидва розреготалися, завершуючи день у веселому настрої.