Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

Розрахувавшись, вони вийшли, регочучи, з піцерії, перетнули трамвайні колії й рушили в напрямку площі Богдана Хмельницького. Звідти вже доносилися звуки виступів та шоу.

Зліва, метрах у п'ятнадцяти, просто посеред траси біля «Музичного музею» комунальники зняли асфальт і викопали велику яму – очевидно, прорвало трубу. І все це за кілька днів до Євробачення! А просто зараз, надвечір, стартує святкування «Дня пам’яті та примирення», про яке згадував дід Єфим. По всіх центральних телеканалах транслюватимуть промову президента Петра Порошенка. А тут, практично в центрі міста, велетенська діра на дорозі.

Святослав із розумінням глянув на хлопців у світловідбивних жилетах, які з лопатами й відрами вкривалися потом, тоді як усі довкола насолоджувалися прогулянками. Його увагу привернув водій екскаватора, який у кабіні відкинув голову назад і, здається, заснув із відкритим ротом. Можливо, навіть хропів. У променях заходу сонця ця сцена виглядала водночас смішною і трохи зворушливою. Святослав усміхнувся.

– Глянь он туди, – сказав він до Соні, вказуючи на екскаватор. – Ось так відпочивають справжні козаки.
– Точнісінько як ти, – погодилася Соня. Обоє знову посміялися.

Святослав несподівано відчув, що його життя стало справді хорошим. Він займається улюбленою справою, заробляє достатньо, працює з надійним напарником. Степан Васильович був просто знахідкою — зовсім не схожим на Герасима, який працював до нього: той більше говорив, ніж робив, і Святославу з такими завжди було важко. А головне – поряд була Соня. Ще кілька років тому він не знав, чи кохає її, чи просто прив'язався, але тепер усвідомив, що вона значно важливіша для нього, ніж Ірина. З Сонєю вони пережили стільки всього, що інший результат був би неможливим.

Від цих думок Святослав підняв очі й уважно роздивився довкола. Людей було багато: одні сиділи на лавках, інші прогулювалися чи каталися на скейтах і роликах. З вікон будинків розвивалися українські прапори. Атмосфера була надзвичайно живою й натхненною.

Українці дуже змінилися, подумав Святослав. Змінився і їхній зовнішній вигляд, і внутрішній дух. Ще кілька років тому люди здебільшого одягалися в темне, похмуре, уникаючи будь-якої індивідуальності. Але тепер навіть він, дальтонік, бачив це розмаїття яскравих кольорів та впевнений стиль. Кожен, здається, мав власну позицію, і належність до тієї чи іншої культурної течії вже не приховувалася.

Це більше не була безлика маса. Це була нація – зі своїми унікальними індивідуальностями.

– Прекрасний день, – видихнув Святослав, ніби підсумовуючи все, що відчував у цю мить.

Соня, почувши його слова, подивилася на нього з таким задоволенням, що, здавалось, ось-ось лусне від щастя. Вперше за весь час знайомства він сказав щось не просто приємне, а глибоке, звернене до самого життя. Це було нове для неї, і, мабуть, для нього самого.

Вони разом ступили на асфальт, збираючись перейти дорогу. І саме в цю мить, у Святославовому сприйнятті світу, щось змінилося. Світловідбивні жилети комунальників, що працювали біля ями, раптом засяяли рожево-золотавим світлом. Це було настільки дивно й незвично, що власник перукарні навіть примружив очі. Він не міг пригадати, щоб будь-коли бачив такі відтінки.

Захід сонця перетворився на яскраву, фантастично кольорову веселку. Будинки навколо набували теплих і насичених барв, їхні балкони й колони виглядали якось урочистіше, ніж зазвичай. Час ніби зупинився, лишаючи Святослава в цьому моменті, сповненому чарівності.

І раптом із-за пам’ятника Самсону з левом, неподалік магазинчика «Форнеті», викотився яскраво-червоний седан. Машина здавалася надто ідеальною, ніби не зовсім реальною. На капоті бракувало емблеми, тож визначити марку було неможливо. Решітка радіатора віддалено нагадувала «Daewoo», але її лінії були прямими й геометрично досконалими, наче вирізаними лазером. Скло автомобіля сяяло такою прозорістю, що здавалося відсутнім, а яскраво-жовтий салон випромінював світло, що підкреслювало дивовижність усього авто.

Святослав не міг відірвати очей – його охопило відчуття, ніби цей седан належить іншій реальності, світові, що лежить поза межами звичайного людського сприйняття. Машина ніби зваблювала погляд, як магічний артефакт, обіцяючи відкрити щось заборонене.

За кермом сидів водій, вдягнений повністю в чорне. Його силует, мов тінь, різко контрастував із феєрверком кольорів машини. Шкіряний кашкет блищав на сонці, нагадуючи відполірований дзьоб ворона, а його погляд, спрямований уперед, здавався палаючим темним вогнем. Водій повільно повернув голову до натовпу, немов обмацуючи тим поглядом кожну людину в ньому. Святославу стало недобре, йому захотілося сховатися, тож він на мить відвернувся в бік.

Автомобіль поволі відкотився вперед, майже нечутно. Здавалося, він не торкався асфальту, а ширяв у повітрі, залишаючи по собі ледь помітний серпанок.

Так і відбулося їхнє перше знайомство – незвичне та загадкове. Святослав і досі не міг вирішити, що його вразило більше: сам автомобіль чи його таємничий власник.

Коли вони нарешті перейшли дорогу, Святослав кинув погляд на Соню. Її губи були нафарбовані червоною помадою, хоча йому до цього бачилися світло-коричневими. Втім, усе довкола раптом виглядало зовсім інакше, ніж він бачив раніше.

Седан зник із поля зору, об’їхавши яму та екскаватор посеред дороги, а заразом із ним зникло й відчуття тривоги.

– Тобі щось в око потрапило? – запитала Соня, виглядаючи ще привабливішою на тлі справжніх вечірніх барв. – Чому ти мружишся?

Замість відповіді Святослав задумливо запитав.

– Якого кольору у тебе помада?

– Червона. А тобі навіщо це знати? Знову хочеш вгадувати кольори? Тільки зараз не найкращий момент.

– Ні, не це, – сказав він і кивнув убік. – А ось ті штани на хлопцеві?

– Салатові з темно-зеленим. Досить кумедний вибір. Навіщо тобі це?

– А тепер моя черга. Покажи щось інше.