Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

– Але ти ж ніколи не вгадував точно, – сказала Соня, але все ж ткнула пальцем у бігборд із зображенням чоловіка в сорочці.

– Якщо ти про сорочку, то вона вишнева, – впевнено сказав Святослав, нахиляючись до її вуха.

Це зацікавило Соню. Вона показала на стовп біля сцени.

– Верх рожевий, низ зелений. Я вгадав?

– Третій раз поспіль! Це неможливо! – Соня виглядала щиро здивованою, але тепер остаточно втягнулася в гру. – А якого кольору ось той вагончик із напоями?

І знову Святослав назвав правильний колір. Соня ще кілька разів вказувала на різні предмети, і кожного разу Святослав відповідав вірно. Останнім випробуванням стала куртка жінки поруч.

– Багряна, – впевнено сказав він.

***

Прекрасний день плавно перетікав у дивовижний вечір. Соня була сповнена радості за свого хлопця і ледве стримувала себе, аби не підстрибувати від щастя. Святослав же ніяк не міг повірити, що почав бачити світ у всій його справжній красі. І це був не той світ, який він бачив до контузії, коли все стало тьмяним і розмитим, а абсолютно нова реальність, якої він ніколи раніше не відчував. Світ виявився неймовірно яскравим і насиченим безліччю відтінків, що захоплювали своєю різноманітністю. У порівнянні з його звичним, похмурим сприйняттям, зараз кольори здавалися настільки насиченими, що очі не звикали і подекуди навіть втомлювалися.

Незважаючи на те, що біля сцени ще залишалися вільні місця, вони вирішили сісти на блоки з соломи, якими була відгороджена зона для глядачів. Тут, у невимушеній атмосфері, люди насолоджувалися напоями – гарячими чи прохолодними, купленими у вагончиках довкола, – і слухали виступ гурту «Крихітка», що запалював сцену. Згодом, ближче до завершення вечора, вони дивилися виступ молодого театру тіней із Польщі, занурюючись у чарівний світ гри світла й тіні.

– Як думаєш, що зі мною відбувається? – запитав Святослав, але, не давши Соні відповісти, сам продовжив: – Усе виглядає так, ніби я опинився у казці.

– Це чудово! Ти навіть не уявляєш, як сильно я за тебе рада, – відповіла Соня, ніжно притулившись до його щоки. – Якщо хочеш, можемо сходити до лікаря.

Зробивши коротку паузу, вона раптом підняла руки й урочисто виголосила:

– А може, це й не важливо? Головне, що ти, як сказано в Євангелії, – прозрів!

Він, звісно, погоджувався, але... Мимоволі поглянувши на яскраву вивіску «Домашня випічка», Святослав усвідомив, що час від часу змушує себе фокусуватися на чомусь яскравому — жовтому чи рожевому, щоб упевнитися, що його здатність бачити кольори досі з ним. Це було схоже на звичку перевіряти синяк, поки той не зникне, хоча такого синяка він зовсім не хотів позбавлятися. Навпаки, цей стан йому подобався.

Театр тіней завершив свій останній номер, прощаючись із глядачами, яких залишилося вже зовсім небагато. Було майже чверть на дванадцяту, і, попри те, що завтра вихідний, люди поспішали додому.

– Виступ був так собі, – зауважила Соня дорогою до метро «Контрактова».

Святослав погодився. Він пригадав, як на шоу «Україна має талант» були значно ефектніші постановки цього жанру. Власний автомобіль Святослав залишив на стоянці біля дому, адже вранці, особливо тепер, коли мер міста взявся за ремонт доріг, добиратися наземним транспортом стало непросто. Метро ж завжди було надійним варіантом.

Проте цього разу поїздка в підземці не принесла звичної легкості.

– Перед сном можемо подивитися новий фільм, – запропонував він у вагоні. Соня лише кивнула, але ніякого фільму цього вечора вони так і не переглянули.

На перегоні між станціями «Поштова площа» та «Золоті ворота» сталося те, чого Святослав не очікував. Стан прозріння зник так само раптово, як і з’явився. Він саме дивився на кохану, коли напівзаповнений вагон раптом ніби збліднув. Її яскрава червона помада знову стала світло-коричневою, а довге волосся змінило відтінок. Святослав застиг із погаслим виразом обличчя: кутики губ стиснулися, очі потьмяніли. Соня не стала нічого питати – вона й так усе зрозуміла.

Все ж, дальтонізм був для нього звичнішим станом, тому вдома Святослав почувався менш пригніченим, ніж у метро. Він заспокоював Соню, запевняючи, що з ним усе гаразд і їй не варто турбуватися. Світло в спальні згасло. Соня заснула раніше, тоді як її коханий ще довго відтворював у своїй уяві образ червоного «Daewoo» із жовтим салоном і водія, який, на межі між сном і дійсністю, остаточно перетворився на ворона, а автомобіль – на яскраву клітку. З цього моменту Святослав уже не контролював своїх думок, адже поринув у сон.

Спочатку він подумав, що його досі сліпить клітка, але це було сонце, яке палало над головами четвірки робітників. Чоловіки стояли на розпеченому асфальті, від якого підіймався легкий пар. Їхні виснажені обличчя блищали від поту, що струмочками стікав із чола, а світлі футболки під яскраво-зеленими жилетами мали темні плями від вологи. З обох боків дороги тягнувся густий зелений ліс, який здавався недосяжною прохолодою.

Робітники схилилися над ямою, викопаною лопатами, що тепер лежали поруч, ніби втративши свою силу. Один із них, якого Святослав чомусь знав як Федора, зістрибнув униз. На дні ями лежав чорний шланг, тонкий, як той, що використовується для поливу газонів. Федір обережно взяв його в руки й почав обмацувати по всій довжині. Через деякий час він підняв голову й доповів.

– Тут дірка, приблизно сантиметрова, – озвався Федір із ями.

Михайло, стоячи зверху, швидко відповів:
     – Тримай скотч, заклей ним, – він кинув униз моток прозорого скотчу.

Василь, що стояв поряд, обурено втрутився:
     – Ти ж розумієш, який тиск там буде, коли пустять воду? Нехай мотає ізоляційною стрічкою – так надійніше.

Михайло, вже трохи роздратований, огризнувся:
     – То, може, ти хочеш, щоб ми взагалі все зробили по технології і замінили весь шланг? І на які гроші потім жити? Мотай скотч і вилазь звідти, триматиме. В інших місцях тримає ж.