Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

– Добре, я намотаю якнайбільше, – погодився Федір і взявся до роботи.

Василь у розпачі плюнув на розпечений асфальт. Плювок зашипів, розтікаючись по гарячій поверхні.
    – Васю, не заводься. Земля присипле – і триматиме ще років сто, – мовив Михайло, прикриваючи рукою очі від сліпучого сонця. – Скоріше б уже вибратися з цього пекла.

– Готово, – відзвітував Федір ізнизу. – Перевірю ще раз увесь шланг, щоб потім не довелося знову копати, і можна буде заривати.

– Все одно, це неправильний підхід, – не вгамовувався Василь.

Михайло, зітхнувши, відповів:
– Васю, ти тут новенький, багато чого ще не знаєш, але звикнеш. У нас у всіх так було спочатку.

Четвертий чоловік, Роман, кивнув у знак згоди. З ями тим часом почувся голос Федора, повний здивування:
  – Компот тобі замість пива!

Михайло нахилився над ямою:
  – Що там?

– Ще дві дірки. Як я міг їх не помітити спочатку?

– Добре, що знайшов. Мотай швидше, – наказав Михайло.

Василь похмуро додав:
– Три дірки на такому короткому відрізку – це вже серйозно.

Обтираючи піт із чола, Роман кивнув:
– Тут Василь має рацію, краще ізоляційну стрічку взяти.

Михайло з неохотою кинув у яму моток ізоляційної стрічки:
– Тільки дивись, не витрачай даремно, а то на вас стрічки не напасешся.

Сонце нещадно пекло голови, змушуючи чоловіків витирати піт все частіше.
– Ну все, тепер точно готово, – з полегшенням озвався Федір.

– Вилазь звідти, – скомандував Михайло.

– Може, ще раз перевіримо? – несміливо запропонував Василь.

Михайло кинув на нього злий погляд:
– Хто тут виконроб? Я сказав вилазь, значить вилазь.

Але з ями несподівано долинув розпачливий вигук Федора:
– Компот тобі замість пива і борщ без сала! Тут ще чотири!

– Чотири чого? – Михайло нахилився до ями.

– Дірки, Михайле. Дірки!

– Ти що, їх там сам вирізаєш? – розлютився Михайло і, не чекаючи відповіді, зліз у яму сам.

Роман і Василь лише мовчки переглянулися, не розуміючи, що відбувається.

Сон Святослава тривав, а дірок ставало все більше. Їх кількість перевалила за двадцять, і Михайло сам почав заклеювати їх ізоляційною стрічкою, але що більше він заклеював, то швидше з'являлися нові. Здавалося, цей процес міг тривати вічно, якби раптом Святослава не розбудив дзвінок телефону.

Розплющивши очі, Святослав ще з пів хвилини не міг усвідомити, що відбувається. Сновидіння обірвалося на тому моменті, коли Роман, не вірячи у чергові розповіді про нові дірки, сам поліз у яму. Кімната наповнилася м’яким сонячним світлом, і спочатку стеля, яка мала пісочний відтінок, здалася Святославу тією самою виритою ямою. Проте невдовзі він повернувся до реальності, зрозумівши, що це лише стеля, а шум у вухах – пісня «Океан Ельзи», що лунала з телефону, встановлена як мелодія виклику.

Телефонував Євген – його товариш по службі з АТО, той самий, хто колись витягнув Святослава з-під уламків танка, розбомбленого крилатою ракетою РФ. Євген пропонував вибратися на шашлики в ліс. Очікувалося, що зберуться шестеро, можливо семеро, якщо Сергій приведе дружину. З останнім Святослав також познайомився на передовій.

Поки Євген розповідав про плани, перед очима Святослава ще стояла картина з робітниками біля лісу, і здавалося, що саме туди їх запрошують. Трохи подумавши і глянувши на Соню, яка ще солодко спала поруч, він вирішив погодитися.