Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

6

Зробила глибокий вдих, підняла голову і прямо подивилася йому в очі. -А якщо я втечу? — випалила.

Серйозно, чого вже там соромитися? В карти ва-банк грають тільки відчайдухи, а я зараз, здається, в самому їхньому епіцентрі.

 

Він на мить завмер. Здавалося, що на його обличчі пробігла тінь здивування, але потім воно швидко змінилося. Його брови ледь помітно піднялися, а погляд став таким, що мені здалося, ніби він читає мене наскрізь, наче сканер у супермаркеті.

 

– Втечеш? – повторив він, наче смакуючи слово, і зробив крок до мене. – Від мене?

 

– І не від таких тікала, – гаркнула я, хоча серце калатало так, що вухами чула цей барабанний дріб.

 

І тут його обличчя змінилося. Той хижий хижак, що буквально секунду тому збирався проковтнути мене без солі, раптом зник. Його погляд пом'якшав, руки розслабилися, а в повітрі запахло якимось липким спокоєм, від якого мене всередині почало тіпати ще більше.

 

Він нахилився трохи ближче, і його пальці торкнулися моєї шиї. М’яко так, наче хоче заспокоїти, а потім почав плавно опускатися вниз. Я отак стояла і просто дивилася, як його рука рухається до мого декольте. І це все під цим поглядом, що свердлив мої губи, наче там лежав ключ від усіх його проблем.

 

– Від мене не втечеш, – промовив він так тихо, що це більше було схоже на гаряче дихання поруч із вухом, ніж на слова. І тут же... дзинь-дзинь. Він реально подзвонив у дзвіночок! Як у якомусь фільмі про султанів! Я мало не пирснула, але миттєво себе зупинила, бо... до кімнати буквально влетіли четверо чоловіків. Євнухи, клянусь! Маленькі, лисі, мовчазні. І, уяви собі, всі чотири із тацями. На кожній – щось блискуче, сяюче, дороге.

 

Вони синхронно схилилися, а потім поклали свої таці біля моїх ніг. Ну, серйозно, якого чорта? Я виглядала на них, потім на нього, потім знову на них.

 

– Це що за середньовіччя? – зірвалося з мене. – Що це?

 

Він ухмильнувся, а в очах блиснула така собі зміїна хитрість. Ніби він точно знав, що я скажу наступної секунди, і йому це дуже подобалося.

 

– Це все для тебе, – сказав він і зробив крок ближче. – Поки ти тут, ти матимеш усе, що тільки забажаєш. Усе на світі.

 

Він стояв переді мною, красивий, впевнений, як диявол, і ця його розкішна усмішка підкреслювала всі слова. А я? Я стояла, дивилася на цю гору подарунків і... запнулася. Серйозно. Ну, хто таке витримає?

 

А він помітив. Ну, звісно, що помітив. Його усмішка стала ще ширшою, а погляд таким, наче він уже переміг. Він знав, на що я падка. Гроші, розкіш, усі ці блискучі цяцьки. І він бив точно в ціль.

 

– Усе? – перепитала я, майже шепотом. Ніби хотіла перевірити, чи правильно зрозуміла, але це була найбільша брехня за весь день. Я зрозуміла. І він це бачив.

 

Я затримала погляд на одній із таць. Там лежав набір золотих браслетів із діамантами, що сліпили очі. А він тим часом підійшов ще ближче, майже доторкнувся до мене, і його голос став тихішим, але ще більш спокусливим:

 

– Усе, що захочеш, Настя. І трохи більше.

 

Я зробила крок назад, наче хотіла втекти, але щось тримало. Щось липке, як його голос, як його впевненість.

 

– Ти думаєш, що цим мене купиш? – випалила я, намагаючись взяти себе в руки.

 

Його усмішка ледь торкнулася кутиків губ, і він нахилився так, що наші очі зустрілися на одній лінії.

 

– Купити тебе? Ні, – прошепотів він. – Просто зробити так, щоб ти захотіла залишитися.

 

Я зачитувалася ним, не могла відірвати погляду. Щось у його присутності змушувало серце битися швидше, а розум — якось повільніше. Він усміхнувся, і ця посмішка була настільки обтічна, що я навіть на мить подумала, чи це все мені не здається. Його пальці знову ковзають по моїй шкірі, і я відчуваю його погляд на собі, як полотно, яке він тільки й чекає, щоб розфарбувати.

 

— У вас є діти? — питаю, затинаючись на слові. Забула навіть ім'я цього чоловіка. Лише зараз помітила, як він легко і впевнено рухається у просторі, не поспішаючи, але й не витрачаючи жодного зайвого жесту.

 

Він вдивляється в мене ще довше, а потім, мов у романтичному фільмі, повільно наближається до мене, простягаючи руку.

 

— Я — Емір, — каже, і його голос ллється, як мед, так плавно, що відразу хочеться більше дізнатися про нього.

 

Моя шия холоне, коли починаю робити підсумки. Так, у моїй голові крутяться всі ці думки: «Емір… Емір... І де я таке ім’я чула раніше?» Однак, я знову повертаюся до розмови.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍