Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

5

Хапаюся за живіт і викручую обличчя так, що навіть «Оскар» би схвалив.

 

— Ай, болить! Боже, от бачите, що наробили! Все, зараз викидень буде! — волаю на всю кімнату, ніби в мені відкрився прихований талант драматичної актриси.

 

Доктор від несподіванки завмирає з рукавичками в руках, а батько Саліма так закочує очі, ніби зараз вони назавжди залишаться в потилиці.

 

— Тихо, тихо, — кидає він, але вже починає нервово оглядатися.

 

І тут — бам! — двері ледь не виносять, бо хтось, почувши мій вереск, явно вирішив подивитися, чи тут справді когось вбивають.

 

— Заспокойся! — промовляє батько Саліма, але я тільки додаю обертів.

 

— Ай, ну от, я ж казала! — викрикую, обхоплюючи живіт. — Дитина! Дитина! Все, прощавайте, тепер ніхто не дізнається, чи це син, чи донька!

 

Батько різко піднімається, бере голову в руки й, здається, вперше за сьогодні реально розгубився.

 

— Докторе, вийдіть! — махає він рукою.

 

Доктор, розуміючи, що його тут більше не потребують, підозріло коситься на мене, але все ж швидко зникає за дверима. Я сиджу, вдихаю й видихаю, ніби щойно марафон пробігла, а сама в голові молюся, щоб цей спектакль спрацював.

 

— Сядь і заспокойся, — говорить він різко, але вже з притишеною люттю.

 

Я падаю на крісло, але все одно тримаюся за живіт і зображаю вигляд «ледь жива».

 

— А тепер серйозно поговоримо, — його тон стає крижаним. — Ти думаєш, я не знаю про тебе і Саліма? Про вас мені відомо абсолютно все.

 

Моє серце вистрибнуло в горло, але я роблю вигляд, що це все ще спазми.

 

— Чудово, знаєте, так і пишіть в автобіографію, — бурмочу тихо, але він навіть не зважає.

 

— А тепер пиши батькам. Скажи, що ти тут, — він робить паузу, дивиться на мене холодно, мов крига, — на дев’ять місяців.

 

Я піднімаю на нього очі, мов блискавкою вдарена.

 

— На скільки?!

 

— На дев’ять. Після народження дитини ти вільна. Можеш хоч одразу тікати на всі чотири сторони, мене це не хвилює. Але дитина — моя.

 

— Це не ваша дитина! — обурююся, підстрибуючи на місці, але він не зрушується з місця, як скеля.

 

— А якщо Саліма? Ти цього гарантувати не можеш.

 

— Ну, теоретично… — починаю я, але вчасно замовкаю.

 

Його очі звужуються, і на його обличчі з’являється хижа усмішка.

 

— Ось і добре. Сиди тут, думай, але зараз ти пишеш повідомлення батькам. І забудь про свої витівки. Якщо дитина Саліма, ти віддаєш її мені. Якщо це не мій онук, ти народжуєш і зникаєш. Зрозуміла?

 

Моє серце калатає, як шалене. Дев’ять місяців? У цьому палаці? І з ним? Я ще нічого не відповідаю, але одна думка сидить у моїй голові: «А якщо я просто втечу? Чи він уже подумав і про це?»

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍