Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про таємничі букети, Ненсі Спрінгер

— Я навіть уявити не можу.　

Саме цієї миті покоївка принесла тацю з чаєм. Місіс Ватсон зібрала рештки сил, щоб опанувати себе. Вона налила нам чаю і змінила тему розмови:　

— Міс, ем-м, Еверсоу, ви мешкаєте в Лондоні зі своєю родиною?　

Я відповіла, що живу сама, раніше працювала в конторі, а наразі безробітна і сподіваюся знайти місце у котрійсь із друкарень на Фліт-стріт. Це все було правдою, хоч і неважливою. Якби я сказала, що є циркачкою і їжджу верхи без сідла, вона так само кивала б, бо тривога настільки заволоділа нею, що жінка майже нічого не сприймала.　

Ми попивали чай у ніяковій тиші.　

Аби якось підтримати розмову, я взялася розхвалювати вітальню.　

— Які у вас гарні літографії. Мені дуже подобається поєднання зручного умеблювання і творів мистецтва.　

Мені подобалася й сама місіс Ватсон, яка так мужньо подавала другу чашку чаю, а сама розгублено роззиралася власною вітальнею, ніби бачила її вперше.　

— А яке чудове піаніно, — додала я. Місіс Ватсон колись працювала гувернанткою, тож напевно пів життя провела за клавішами. Та все ж я запитала: — Ви граєте?　

Звісно, бідолашна ледве чула моє запитання.　

— О, ем, так. Так, я… — почала вона, однак її сплутані думки раптом зачепилися за букет квітів, що стояв на інструменті. І вона недоладно зауважила: — Квіти справді піднімають настрій. Принаймні трохи. Та ще й від незнайомців. Люди такі добрі.　

Я кивнула на знак згоди, та подумки визнала, що вона тішиться дрібницями, бо цих квітів було не так і багато. Звісно, був мій букет, і я із задоволенням зауважила, що покоївка поставила його у вазу саме так, як я його зібрала. Також тут був невеличкий букетик конвалій, що передавав місіс Ватсон побажання повернути щастя. Всюдисущі гвоздики, трохи білих троянд і…　

…І на столику в кутку стояв найдивовижніший букет, який я коли-небудь бачила.　

Я, напевно, аж випросталася в кріслі й витріщила очі, але стрималася щось сказати, лише пробурмотіла:　

— Яка чудасія!　

— Що? — Місіс Ватсон повільно повернулася глянути, що ж привернуло мою увагу. — О так. Дивно, правда? Маки мають бути червоними, але вони білі. А квіти глоду мають бути білими, але вони червоні. І я навіть не уявляю, що це таке зелене.　

— Це спаржа, або аспарагус! — вражено відповіла я. Не плід, звичайно, а пухнасті гілочки з листям, схожим на ріденьке сіро-зелене волоссячко. — Знаєте, після того, як вона вже виросте.　

Але о цій порі спаржа не могла бути такою. Зараз списики ледве повитикалися з землі.　

Місіс Ватсон кліпнула.　

— Боже праведний, ви така розумна! Звідки ви це знаєте?　

— Моя матір займалася ботанікою, — що теж було частково правдою, бо таке можна сказати про половину леді Лондону. Квіти й ботаніка вважалися виключно жіночими захопленнями.

— І вона вивчала спаржу? Я ще ніколи не бачила, щоб її додавали до букетів.　

— І я не бачила.　

Так, зелень у букеті була дивна, але квіти — ще гірші. Від їхніх символічних значень у мене аж мороз пробіг поза спиною.　

Стримуючись, щоб випадково не виказати це відчуття своїм тоном, я запитала:　

— Місіс Ватсон, чи знайома вам мова квітів?　

— Трішки. У моєму житті був певний період спілкування символікою квітів, — відповіла вона веселіше. — Глід символізує надію, чи не так? А мак — розраду?　

— Так, у французькій традиції.　

Але ми живемо в Англії, а в британському фольклорі глід — кущ, який із давніх-давен пов’язують з язичницькими богами та феями, — став символом нещастя. Жодна жінка не принесла б до оселі гарну квітучу гілочку глоду, адже накликала б лихо на свій дім, ба навіть смерть.　

Та цього я їй не сказала. А натомість мовила:　

— Здається, червоний мак справді символізує розраду. Однак білий — означає сон.　

— Он як? — На мить вона задумалася про це, а тоді всміхнулася: — Що ж, я, щиро кажучи, не відмовилася б поспати.　

— Це дуже дивний букет. Я можу поцікавитися, хто його приніс?　

— Ой, я не знаю. Здається, якийсь хлопчик стояв із ним під дверима.　

Я відставила чашку, підвелася й перетнула кімнату, щоб краще роздивитися букет. Маки точно вирощені в теплиці — о цій порі всі квіти, окрім пролісків, вирощують у теплицях. Тож нічого надзвичайного в цьому нема. Але щоб спаржа ось так виросла, це дивовижно. Пояснити це можна хіба що чиєюсь безмежною любов’ю до цього овочу. А глід? Ну хто при світлому розумі вирощує в теплиці геть непотрібний колючий кущ, якщо його достобіса в сільській місцевості, як бур’янів?　

Уважніше розглядаючи глід, я помітила, що його колючі гілочки обплетені пагонами із зів’ялими білими квіточками.　

Берізка.　

Це дика рослина з квітами-дзвониками, яких улітку стільки ж, скільки горобців у живоплотах. Але такої ранньої весняної пори її, мабуть, теж виростили в теплиці, як і глід. Ба більше, її виплекали разом із глодом, щоб виткі вусики берізки обплели гілочки куща.　

Берізка? Відома ще за назвою павутиця, ця квітка та її в’юнкі пагони означали щось заплутане, таємне й спотворене.　

Цей лиховісний букет напевне передала якась вкрай схиблена людина. Я мусила з’ясувати…　

Та щойно я повернулася, щоб детальніше розпитати місіс Ватсон, як двері вітальні раптово розчахнулися. Не чекаючи представлення покоївки, всередину стрімко зайшов високий, бездоганно вбраний чоловік. Він мало не залетів до кімнати, і всією своєю поставою, як і профілем, скидався на шуліку. Це був Шерлок Голмс.　

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Мені прикро зізнатися, що я ахнула вголос — і від жаху, і від захвату одночасно. Схоже, мій видатний брат завжди викликає в мене саме ці два почуття. Різкі риси його обличчя здавалися мені найкрасивішими у всій Англії, а сірі очі — найяскравішими, і якби обставини склалися по-іншому… але я не мала часу на беззмістовні мрії. Я цілковито усвідомила, в якій небезпечній ситуації опинилася, і визнаю, що відчула несамовите бажання чкурнути звідси. На щастя, розглядаючи дивний букет, я підійшла так близько до стіни, що вона спинила мій порив позадкувати. Зроби я такий непродуманий рух, мій брат напевно зауважив би його.　

Та він лише ковзнув по мені поглядом. І я кілька секунд стояла як вкопана, слухаючи калатання свого серця й намагаючись второпати чому — адже просто перед ним я, його цибата довгоноса сестра Енола. Аж тут я збагнула, що завдяки моєму маскуванню він навіть не глянув на мене. І справді, побачивши юну леді з розкішними зачіскою та вбранням