Julia Shperova - Тифон, Julia Shperova

- Я б хотів…

Вона перервала його невагомим поцілунком, від якого він ошелешив, і за мить вже була біля дверей.

- Ти вже йдеш?

- Перевірю будинок і повернуся, - запевнила дівчина і розчинилася в повітрі. Він міг поставити сотню на те, що Елінор вийшла не через перевірку периметру, але нічого не сказав, лише стис губи і, скинувши книги в одну з коробок, витер спітнілі долоні.

Коли вона повернулася, Джеймс вже покінчив з сортуванням книг, змінив денний одяг на домашні джинси та футболку, і встиг допити заспокійливий відвар із трав, виданих Теренсом Бартоном. На смак було страшенно прісно, але справу свою ці відвари робили, хімерних нападів не було майже все літо. Хоча це не заважало монстру час від часу піднімати свою потворну голову в його свідомості.

Ще він радів тому, що тепер був трохи спритнішим і швидшим, і вже міг не хвилюватися, що хтось застане його неодягненим. Звичайно, щоб стати швидшим за вітер, йому потрібно було прийняти справжній образ хімери - моторошне обличчя, чуже тіло і дещо втратити контроль над собою. Але все ж таки в тому, щоб бути хімерою, були свої плюси.

Оце так-так. Невже він став оптимістом. Чи це все відвар. Його погляд сам попрямував до вже порожньої чашки - вперше йому стало цікаво, що ж там були за трави такі.

Елінор обережно зачинила за собою двері, змусивши Джеймса обернутися до неї, і стисла його пальці холодною рукою, щойно він підвівся.

- У суботу день народження Тоні, - нагадала вона, ловлячи його погляд.

- Так, я пам'ятаю.

- Ти вже сказав батькам?

- Ще ні. Не мав нагоди. Але ви…ти маєш бути там. 

- Я все ще думаю, що офіційне знайомство - це не найраща ідея. Принаймні, не в такий день. Це можна було б відкласти до кращих часів…

- НЕ починай. МИ все вирішили.

- Ти вирішив. Але ти не враховуєш того, що… - вона не договорила, помітивши вираз обличчя Джеймса. На якийсь час запала тиша: Елінор капітулювала першою.

- Що ж, добре. Твоя взяла.

- Тоді всі як домовлялися: субота, початок опівдні. 

- Ми всі підготуємо. І ми будемо там. Разом.

- Дякую. Ви з Ліліт, ви справді просто молодці. Ви це знаєте?

Елінор промовчала, не зводячи погляду з юнака. Джеймс видихнув і ще раз подякував:

- Не знаю, щоб я робив без вашої допомоги. Я впевнений, що батькові сподобається. І Тоні сподобалося б. Зрештою, визнання часто приходить до творчих людей після смерті.

Джеймс ніяково усміхнувся. Від цієї жахливої спроби пожартувати його занудило. Елінор взагалі не посміхнулася.

- Я повернуся вночі, - прошепотіла вона, раптом застигши посеред кімнати, і за мить втекла у вікно. Джеймс не встиг навіть здивуватися, коли за кілька секунд у двері його кімнати обережно постукали.

- Джеймсе? - приглушений голос Мері Брістоул пролунав за дверима.

- Заходь, мамо.

Вона увійшла до кімнати з чашкою чаю в руках і окинула поглядом безлад, що там панував. Її очі в цьому тьмяному освітленні здавались майже сірими, а не зеленими, а коротке волосся, зазвичай ідеально укладене, вільними локонами спадало на обличчя. Джеймс ніби пережив дежавю, згадавши, як у дитинстві вона заходила до його кімнати перед сном. З такою ж усмішкою на обличчі та чашкою чаю. Навіть дивно, що мама так легко повірила в його нове гасло “пий трав'яний чай”. Сам він нізащо б не повірив.

- Я вже й забула, який ти вмієш влаштовувати безлад, - всміхнулася Мері, оцінивши масштаб руйнівних дій.

- Я майже закінчив.

- І навіть прибереш за собою?

Джеймс адресував матері невдоволений погляд.

- Усього дві коробки? - здивувалася вона в свою чергу. - А безладу ніби на всі десять.

- Ще три вже в автівці.

Мері поставила чашку на єдине вільне місце на тумбочці і присіла на ліжко сина, похлопавши по покривалу поруч з собою. Джеймс відчув скриту загрозу, пульс підскочив, але він згадав дихальну вправу з арсеналу містера Хейза і за мить чи дві йому полегшало.

Йому все ж таки довелося сісти поруч.

- Що таке, мамо?

- Завтра вже їдеш, - згодом сказала Мері, поплескавши сина по плечу.

- Так, але на вихідних повернуся. Усього кілька днів і я буду вдома, - Джеймс з подивом зазначив про себе, що цей будинок йому більше не хотілося звати своїм. Неначе смерть Тоні остаточно витруїла його з цих стін.

- Мені здається, я тільки-но приїхала, а ти вже їдеш.

- Але ж ти затримаєшся тут?

- Так, в мене буде кілька тижнів. Слідство ще не закрили, поліція продовжує працювати і я хочу доглянути тут все, - в голосі Мері Брістоул промайнули сталеві нотки. Знайомий йому безапеляційний голос судді.

- А потім?

- Подивимося. Я роздумую над деякими варіантами. Що скажеш про переїзд до Нью-Йорку?