Володимир Володимирович Рафеєнко - Мондеґрін

— Капєц, — щиросердечно визнав Габінський і пригубив пива.

— Не капець треба казати, а кацап, — повчально позіхнув капітан і знову затягнувся, видихнув угору й поплескав Габу по плечу. — А втім, навіть якщо між вами щось і спалахне, я буду зовсім не проти. Ми хоч донедавна ще не знали один одного, але тепер уже як родичі. Так що в кожному разі не переймайся. Вільно спілкуйся, вільно почувайся, знімай зайве метафізичне напруження, відчувай себе легким і вільним, будь як вітер у соснових гілках заповідних лісів Публієвого-Неронового, як вільний добрий птах, як національно свідомий заєць, розумний та непереможний.

— Заєць зайцем, а до чого ти мені оце сказав стосовно спілкування?

— А ні до чого, — моментально відповів Пеця і допив свій бокал. — Ти до психіатра ходиш?

— Постійно, — кивнув Габа і глибокодумно замовчав.

Дим солодкий та мрійливий плив над їхніми головами, обираючи несподівані форми. Принаймні Габа побачив прямо на стелі кухні, де вони сиділи, розписи, подібні до тих, що робив ще у 1508–1512 роках Мікеланджело.

— У тебе не кухня, а Сікстинська капела, — зауважив Габінський, вказуючи папіроскою на цикл фресок, що й донині у всьому світі вважається одним із визнаних шедеврів мистецтва Високого Відродження. Вони світилися над їхніми головами, повільно кружляли і, здається, навіть звучали привітною тихою музикою. Перучо засміявся.

— Який же ти все ж таки у нас смішний та хороший. Як божевільний горобець.

— Чому я смішний, — знизав плечима Габа, — зовсім не смішний, а навпаки, дорослий чоловік у кульмінації особистого дзену.

— Ти мені будеш про дзен розказувати? — капітан з’їв шматок вуха і посміхнувся до Габи лагідно й тихо. — Ти ні про що не турбуйся. Себе, головне, бережи. І зроби так, щоб моя дівчинка нарешті отримала свою частку, причому мені не цікаво, на якому саме шляху. Важливіше, щоб вона стала на цю путь і пішла. А куди вона її виведе, то вже не моя справа. Головне в житті — йти обраною стежинкою туди, куди вона тебе веде, і не дуже перейматися тим, куди саме. Урешті-решт, не твоє собаче діло. Ти тільки рухайся, не міняй напрямок, дивися вперед, дихай ритмічно, до обіду не вживай алкогольних напоїв, читай Біблію чи принаймні хоча б щось, лови життя за цицьки, кусай їх, жуй, кричи від болю та щастя, працюй над наголосом, суфіксами і закінченнями. Рефлексуй. Роби дихальні вправи. Віруй у вирій. (Бідна ж моя головонько, Що ж рано з виря вийшов, Що по горах сніги лежать, По долинах води стоять). От коротка програма початківця. Алгоритм, якщо бажаєш, дорослішання. Далі — буде.

Габа замислився.

— А що таке вирій? Вибач, я українську тільки опановую.

— Рай, ирій, вирій лежить за морем або посеред моря на острові. Найімовірніше, посеред Дніпра. На цей, значить, острів приходить Сонце, відбувши свою денну подорож понад Андріївським узвозом. Ти не повіриш, але отут поблизу святої Лаври царює вічне літо.

— Розказуй, — посміхнувся Габа.

— Точно кажу. Ясна річ, там усе зелене, красиве і напрочуд корисне. І от коли починається у Києві люта зима чи приходить на Банкову реакційна антиукраїнська влада, саме сюди на цей час ховається життя природи: прилітають птахи, переховується всіляке насіння, козаки і кобзарі, чотири воли і вісім слонів, на яких тримається український всесвіт, сиві зайці нашого розуму і володар підсвідомості Гермес Трисмегіст. Тут перебуває віртуальна матриця предків і душі людей, ще не народжених в Україні. Але котрі мусять. Хоча, може, й не дуже хочуть.

— Душі ненароджених. Дивна річ. Але до чого лежить душа твоєї племінниці?

— Та хтозна, кажу тобі, — похитав головою капітан. — Якби знав, уже давно б кудись прилаштував. У тому і полягає твоє головне завдання — з’ясувати, хто вона та яка у неї путь. Але читати — любить.

— А що саме читає? — зацікавлено запитав Габа.

— Само собою, книжки, — стенув плечима капітан.

— Так, — хитнув головою Габа, — розумію, спочатку треба зустрітися з Олею, а потім уже складати учбові плани.

— Точно! Ти бач, як швидко все схоплюєш! — капітан із задоволенням плеснув долонею по столі. — Переселенець, одне слово! У нас люди більш роздумливі, помірковані, повільні, мовби вгамовані старовинним простором і часом. А ти, — Пєтраня підвівся з-за столу, глянув на великий годинник над дверми, — зовсім інший. Наче тільки на світ з’явився. Швидкий і легкий на підйом. Як тінь на морозі. Все. Майстер освячувань буде біля супермаркету за півгодини. Пора і нам вирушати.

— А охорона не стане на заваді? — Габа намацав на столі сигарети й запальничку і поклав у кишеню.

— Совість — наша охорона, мон шері, — суворо промовив П’єр. — Ідемо скоріше.

— Чому скоріше?

— Щоб не встигнути забажати. Все ж таки пиво то є пиво, а не, скажімо, керосин.

— Ти гадаєш, — уточнив Габа, коли вони вже вийшли в осінній київський простір, — ми таки освятимо «Красиве і Корисне»?

— Про все на світі корисне і красиве не скажу, — зупинився біля дверей Петруньо, — бо ми працю любимо, що у творчість перейшла, але стосовно овочевого та бакалії навіть не сумніваюсь. А там — як піде. Ми з Василем гадаємо, що це тільки початок нашої боротьби з тими, про кого ми не можемо тут говорити.

— Так, бо стрьомно, — кивнув Габа.

— А цього Василя, що до мене в гості приїхав, — додав Петро Петрович, — я знаю з дитинства. Він з мого села, молодець, не нам з тобою рівня. Винахідник, прочанин, патріот. Ви неодмінно станете друзями. От побачиш. Він сказав, удень до своєї знайомої монахині під’їде за благословенням — стара коханка, святе діло, — але потім увечері обов’язково завітає до магазину. Скажу так: якщо Василь вирішив щось освятити, то освятить. Наполеглива вдача в нього. І Бог йому допоможе. Бог не теля, бачить звідтіля. Пішли, вже час.

***

Неясно наразі, як вивести КБ в ролі центральної постаті цієї повісті, бо ми багато вже говорили про неї, але вона все ще десь там, попереду цього несерйозного та невмілого наративу. І незрозуміло, як нам бути далі. А краще нічого й не розуміти (ми, зрештою, ніякі не Декарти), а просто завітати до Габи в один із вихідних днів, які вже відбулися на момент нашої оповіді або, навпаки, ще тільки мають надійти. З цим київським часом ніколи не знаєш, який саме день живуть люди. Чи той, що вже минув, і тоді ми маємо відчувати себе трішки вільніше. Чи той, що тільки чекає на нас десь попереду безмежного і вічного життя.

Але, менше з тим,