Володимир Володимирович Рафеєнко - Мондеґрін

хай буде, — дозволив директор, — але про білочок, мавп чи там щурів, які користуються елітними банківськими картками, ви мені, хлопці, більше нічого не кажіть, бо підете шукати собі інше місце роботи. Домовилися?

Коли вони вийшли з офісу директора, Габа висловився в тому дусі, що, схоже, вони в цій битві будуть лише удвох із Петровичем.

— І ніхто нам не допоможе, ні дирекція, ні штатні працівники, не кажучи вже про позаштатних.

— Нічого, — тихо промовив Періас, — немає краще тієї смерті, що ти готовий прийняти за кістки пращурів своїх, за храм своїх богів.

— Натюрліх, — погодився Габа, — слава Україні та серцю її красивому і корисному.

Він звик довіряти капітанові Петренку. Адже саме цей тихий чоловік, коли Габа перебував у розпачі (бо гроші вже закінчилися, а обсяг боргу за квартиру став просто незрозумілим), узяв його на роботу. Саме він невдовзі познайомить переселенця зі своєю племінницею (племінником?) Олею-Лукойєю. Саме Петрос якось уночі запросить до супермаркету старого доброго слюсаря та винахідника Василя, щоб той висвятив бакалію та овочевий. І саме завдяки тому ж таки Ферусові Габа зуміє вийти живим із національно-езотеричних змагань з кобилячою головою, які повинні початися десь на подальших сторінках цього роману.

***

З іншого боку, ніхто не може напевно знати, що відбудеться далі. Тим більше — в цьому недолугому тексті. Життя — це суцільна імпровізація. Саме тому солодкий сум так стискає горло, коли вдивляєшся в київське небо, в безодню, що стоїть просто над Оболонню. Вони такі швидкі, ці хмари, змінюються так невпинно, ніби бояться завершитися, виповнитися цілком. Так жінка боїться, що коханець припинить рух, що не дійде до м’ятного синього вибуху наприкінці довгої, майже п’ятихвилинної жовто-зеленої рапсодії. Так птах чи, скажімо, мавпа на дереві боїться, проводжаючи сонце, що завтра ніколи не настане. Але завтра завжди настає. І цей негідник, що від утоми і сп’яніння працює синкопами, все швидше і швидше, нарешті кінчає. І о-о-о-о! І а-а-а-а!

Коротше, щастя.

От і хмари Оболоні кричать зверху про щастя бути і радіти, і пливти над українським світом, повним важких димів війни, невеселих новин, запахів Макдональдсу, найближчого до станції метро, криків сірих ворон (Corvus cornix — володарі Оболоні, популяція стара, середній вік дорослих птахів стільки-то років, розмах крил — до метра, іноді — двох, нахабність підвищена, лідер популяції — Казимир Узагальнений), таємничого гуркоту поїздів метрополітену, які котяться хвилями під землею, нагадуючи денному Києву про вічну темряву історії, що виповнюється на наших із вами очах і притому майже ніколи не стає змістом буденних переживань, ранкових оргазмів, мінливих спогадів, повсякчасних дедлайнів, нових новел і малюків, що, слава Богу, народжуються на цій землі безупинно.

***

— Її звуть Оле-Лукойє, — сказав Пеця Петрович, коли вони випили ще по одному кухлю чорного пива. — Їй, на мою думку, років так сімнадцять-дев’ятнадцять, і ти вже, будь ласка, стався до неї більш-менш лагідно. Бо вона, може, там чогось і не знає, але дівчинка хороша. Крім того, мати в неї пішла з життя, коли їй виповнилося десять. Батька вона й не знала. Я в неї єдиний захисник і молитвеник.

— Слухай, капітан, — прокашлявся Габа, — мені здається, це не найкраща твоя ідея.

Пьотрек з’їв кілька шматочків копчених свинячих вух і шумно відригнув.

— Проблеми? Тобі мало того, що я тебе попросив як вірного товариша по боротьбі?

— Та ну, про що ти кажеш! — Габа мляво посміхнувся. — Цього цілком достатньо.

— Ну так у чому тоді річ?

Габінський подумав, відпив трішечки пива. У вікні котилося київське сонце, і за ним розпливався у просторі київський-таки природно не суцільний час. Простір миготів, бубонів щось іграшковими губенятами, розгортався у довжелезні рядки вузлуватого тексту, що пливли в небі над містом чистими темними строфами. Проміння сонця розплавляли текст, і деякі літери частково стікали у Дніпро, частково падали на узбережжя, на мости, хати і дебаркадери, на ресторани, гідропарк, на святу Київську лавру, на Поділ, на Михайлівську площу.

— Ти заснув чи що? — Петро підсунув до Габінського тарілку із заїдками. — Їж-бо давай, з обіду п’ємо.

— Річ у тому, капітан, — прокашлявся Габа, — що з жінками в мене не дуже добре складається. — Зробивши великий ковток пива, він знову запалив і тільки тоді заглянув у сині очі Петра.

— І що з того?

— Та як що з того, — пересмикнув плечима Габінський, — краще б тобі Олю-свою-Лукойє віддати якомусь іншому переселенцю, щоб він підготував її до великої й марної зустрічі з науковим світом, з астролябіями й ацетометрами, аеросанями та аерофонами, бактометрами та балансирами, залізними довбнями та жильниковими навіями.

— Жильниковими навіями, — роздумливо повторив Петро Петрович.

— Так, — кивнув Габа, — хай би хтось інший привів її у світ барельєфів та бароскопів, модуляцій і стагнацій, розказав би, як будується монастирське склепіння, чим арочний міст відрізняється від луково-трямового, статуйний мармур від скалистого та, скажімо, породне золото від того, яким у Києві криють церкви. Бо кажу тобі вже, доки ще не запізно: коли я починаю пізнавати людину, якщо вона жінка чи, хай буде, дівчина, не має значення по суті, в металевому каркасі моєї шахтарської натури виникає якесь електрозаворушення, і нічого доброго з того ще жодного разу не вийшло. Кажу тобі, краще не експериментувати. Принаймні попередні кілька разів, наскільки я пам’ятаю, все виходило занадто оригінально, м’яко кажучи, своєрідно. Ледь живий залишився. Не хочу, друже, попри той упертий факт, що мені таки конче треба соціалізуватись, набути певних знайомств у цьому дивному, прекрасному й потойбічному — з огляду на мій бекґраунд — світі київського метаукраїнського позаіснування. Це ж неприродно в моєму віці — крім тебе, мати в друзях тільки пані Картоплю, пана Цибулю, пані Пасту та пана Цукерберґа? В цьому є щось зле.

Пеця хлебеснув пива й усміхнувся Габі.

— Уперта коза вовкові здобич.

— Ти про що власне?

— Навіть не думай, — пояснив капітан. — Оля-Лукойє не така дівчинка, щоб її можна було звабити чи ще щось таке. От побачиш. — Пьотрек запалив, утягнув у себе дим і повільно видихнув його, уважно вдивляючись у самісінький вогник, що палав на кінці сигаретки. — Оля — янгол. Напевно не скажу, але, можливо, навіть смерті. Так що, чесно кажучи, я тобі не заздрю, якщо ти дійсно щось таке надумав. Зрозумій, вона сирота, а тому із самого дитинства, щоб якось боронитися від злих людей, мусила займатися різноманітними карате, цюй юанями, бусідо, ван веєм, бусоном, арівара наріхіра, сун ююєм, лі хоучжу, су ширьоканом, тайгу, бун'яно ясухіде, тайцзіцюанем тощо. І зауваж до того: я перелічив тільки