Володимир Володимирович Рафеєнко - Мондеґрін

Габінський лежить собі на підлозі й дивиться у вікно. Йому снилися сни — дивні, довготривалі, сюжетні, тонкі. Він бачив своє минуле. Це непросте випробування, бо, як і кожне минуле, минуле, що наснилося Габі, потребує негайних відповідей на питання, які воно ставить. У цьому ж разі все ускладняється ще й тим, що минулого, яке бачив Габа, ніколи не було. Чи все ж таки воно мало місце?

Він лежить на підлозі. Вітер і небо. Можливо, навіть плаче, так принаймні може здатися на перший погляд. Це не волога катарсису чи, скажімо, довгого нескінченного болю. Це волога божевілля, бо тільки воно дає вихід тому, чого не було, відтворює те, що ти пам’ятати не можеш. Так що ж стоїть в очах, спрямованих на небо та хмари? Про що думає м’який, кривавий, розхристаний, як триденна троянда, й солений від сліз сорокадев’ятирічний київській заєць Габа Габінський?

Може, про те, що жили собі колись на сході країни дві прекрасні дівчинки. Одну, наприклад, звали Снавдулія, а другу — Сосіпатра. На цю мить Габа вже не пам’ятає, яку з них кохав, та чи кохав узагалі. Чи це дві особи, чи єдина жінка, універсальна, як смерть. Бог його знає. Такі речі пам’ять не дуже зберігає. Бо що саме зберігати, їй не завжди ясно. Розвинуті особистості, що вільно подорожують текстом буття, прекрасно розуміють: пам’яті як місця, де на полицях міститься щось подібне до архівної документації, немає. Наше життя цілком і повністю — всього лише полум’я серця — і цілковито базується на фантазії та перевтіленні. На мові, якщо вже мислити точно. Тому минуле, як ти про нього згадуєш, завжди монтується нашвидкуруч.

От потрібно, наприклад, згадати перший коїтус.

Добре, друже, як скажеш. Із підсобки головного мозку вискакує не вельми тверезий монтажер — братчик Гермес Трисмегіст, — сідає до монтажного пульта і в три мілісекунди монтує твої спогади як вони є.

На екрані обличчя прекрасної замріяної вчительки хімії, її спідниця. Стегна, сідниці, груди. Волосся підсвічується на сонці й перетворюється на жовте полум’я. Вузькі долоні. Рожеві довгі пальці тремтять, зачиняючи лаборантську кімнату, де ви залишаєтеся віч-на-віч із долею, з теплим, хоч і вщент витертим поколіннями школярів килимом на підлозі, з запахами марганцю і йоду, лакмусу і кисню, сухого спирту і потасової селітри, карбонату калію, дезоксирибонуклеїнової і рибонуклеїнової любові тощо.

І от врешті-решт починають гудіти й танцювати бджоли і хмари, пробірки і хімічні склянки. Металургійні підприємства в радіусі ста кілометрів та різнокольорові колби випромінюють солодку й задушливу смерть. Газовідвідні трубки світяться. Скляні палички й трубочки повільно піднімаються зі своїх місць і рушають на захід, утворюючи в процесі руху жіночі портрети Амедео Модільяні. Апарат Кіппа перетворюється на коштовний кальян, а за віконцем тягне раптовим дощем, і вітер шумить у кипучих тополях.

Спиртівка, електрична баня зі штативом для пробірок, електрична плита та газові пальники декламують таблицю Менделєєва, металева ложечка для спалювання речовин сама вкладається тобі в руку, і ти завдяки їй розводиш вогонь. Вогке гаряче полум’я виїдає очі. Тримач для пробірок виконує подобу статевого акту з тигельними щипцями. Азбестова сітка розпускається до розмірів галактики Мессьє. І ти знаєш, о як же добре ти її знаєш, цю спіральну галактику в сузір’ї Великої Ведмедиці. Її кутовий діаметр становить стільки-то кутових хвилин, а візуальна величина — стільки-то. Між піхвою вчительки хімії та цією безмірною величчю відстань у сорок п’ять мільйонів світлових років. Мамо люба, що за відстані, що за щастя! Кожна дитина в цій лаборантській кімнаті розуміє, що спостерігати за нею (не за піхвою, звичайно, а за галактикою) можна протягом усієї весни. Це так прекрасно, це так доречно і так зрозуміло кожній людині, яка знає, що її координати такі: стільки-то градусів — нахилу; стільки-то годин стільки-то хвилин — пряме входження.

О! Стосовно прямого і непрямого входження ти тепер знаєш усе. І входження, і виходження, і ще безліч різноманітних рухів.

Твоя коханка чи то сміється, чи плаче, а чи ніжно стогне, як вітер у гілках акації восени, коли останні холодні вересневі дощі приводять за руку смішливого й прозорого жовтня. В таких жовтнях і народжується приречена на вічність шкільна іграшкова любов. Саме це жовте листя, ці кочівні п’яні каштани прямо на твоїх очах змушують тендітну сором’язливу жіночку тридцяти років якось узяти за руку свого власного учня і повести його у святеє святих світової хімії.

Хто він такий? Типовий Ніхто. Просто хлопчик. Тихий, завжди сам у собі, тонесенький. Любить співи вітру в осінніх деревах, кислі яблука, жовтий місяць і зелені зірки. Загалом дуже соромиться уваги до себе, а на перший урок приходить за тридцять-сорок хвилин саме тому, що мешкає десь на околиці міста. Завжди боїться запізнитися, а крім того, не любить своїх співучнів та цю цегляну коробку, в якій минає його маленьке життя.

Бракує простору в цих стінах. У цих жилах. У шкільному повітрі замало кисню. Може, через брак кисню, що дивним чином є проявом непідконтрольного шкільному розкладу бажання дихати і жити, вона й бере його за руку. Веде і думає, що цьому маленькому Авоґадро Амедео, цьому солодкому Арреніусу Сванте Авґусту, цьому неперевершеному Ґей-Люссаку розкаже все-все, всю правду. І навіть покаже її.

Він і вона одне проти одного. Кадр не чіткий. Кольори вповільнені, притишені. Багато жовтогарячого та чорного. Рамка — бронза й латунь. Ніхто не чує, ніхто не дивиться, не усвідомлює та врешті-решт і не говорить. Учителька торкається довгими рожевими пальцями обличчя юнака-дослідника, погладжує його шию, руки, коліна. Ніби показує юнакові, як саме побудований організм людини, які частини в ньому є найважливішими і чому саме доросле життя жодним чином не передбачає щастя. Ця мовчазна лекція не може бути довготривалою, бо на них, як ви розумієте, чекає шлях пошуку спеціального каменю, від якого виплоджуються золото, мідь, сльоза та вогонь.

У жовтні починається, триває до весни. Потім настає жахливий період літа. Склодовська-Кюрі змушена з чоловіком їхати відпочивати до Трускавця. У неї проблеми з нирками, і їй потрібно вживати воду, насичену чимось корисним, хоча й не дуже прекрасним. (Truskavets mineral waters — the best not only in Ukraine, but also all over the world. Правда, деякі з них мають одну специфічну особливість — запах сперми і нафти, гіркуватий смак смерті й мигдалю.)

Через певний час це таки її вб’є. Елементарна операція з видалення філософського каменю з нирок зробить мертвою молоду тендітну викладачку хімічної любові та любовної хімії на тридцять