Інга Квітка - Різдвяні пригоди кролика Пухнастика та Іванки, Інга Квітка

Я заплющив оченята і зробив крок уперед. Нахилившись над дзеркалом, спочатку відкрив одне око, потім інше. Вода ставала густішою. Завмерла і перетворилась на скло, з якого виступила ледь помітна тінь. 

Обличчя, яке повернулося до мене не виглядало занадто страшним. Принаймні так здавалося. Величезні очі, розділені навпіл, мали дві частинки. Перша була створена з риб'ячої луски, а друга — дзеркальна. Ті очиська дивилися крізь мене, визираючи з-під воронячого пір'я, яке слугувало тіні замість вій. Шкіра створена з попелу або радше тіні (роздивляючись Володарку лісу, я згадав про Крука, який вмів відділяти власну тінь і дерева), що неначе вільно гуляв довкола обличчя тіні, падав вниз маленькими крихтами, нагадуючи звичайний сніг. 

Проте найбільше мене вразили, навіть не очі, чи шкіра з попелу, а її довжелезне волосся. Хвилі, що потягнулися в різні боки були зі звичайнісінького полум'я. Воно палало так яскраво. Мені здалося, що коли я простягну до нього лапку, обпечуся ним. 

Я здогадався, що переді мною ніхто інший, як сама Володарка лісу. Вона простягнула руки вперед і на долоні з'явився, ох, та це ж — я. Звісно, дивно було бачити себе, знаючи, що насправді — це лише картинка з майбутнього, яку показують мені три віщунки. Проте раз я вже тут в цьому колодязі, то маю почути кожне слово. Тієї миті здалося, що я наче став навіть повільніше дихати й нашорошив вуха. 

На шиї в Володарки щось блиснуло. Я не встиг розгледіти, що саме. Воно посипалось дрібним попелом спочатку вгору, потім вниз і щезло. Я перевів погляд за обличчя чаклунки й помітив, що ми стоїмо з нею на вершині скелі. Володарка нахилилася ближче до долоні та промовила:

— Кролику, от ми й зустрілися з тобою. — Чаклунка дивилася мені в очі. Жовті зіниці стали червоними. — Ти, звичайнісінький, жалюгідний кролик. Малесенький, як моя долоня й от, ти, вирішив кинути виклик — не аби кому, а мені, Володарці лісу, яка володіє найрідкіснішими чарами у світі. Разом з ким — цим дівчиськом? Іванкою. — Володарка лісу махнула другою долонею, на якій з'явився силует дівчинки. — Ви подолали такий довгий і нелегкий шлях. Зустріли стількох ворогів, тікали, поспішали, але вперто йшли вперед. — її голос звучав загрозливо. — Ви змогли піднятися на найвищу скелю лише заради зустрічі з Різдвяною зорею. І от вона — зоря, яка має врятувати тебе від мене і допомогти повернутись вам з Іванкою додому, — посміхнулася темна чаклунка. Вона підняла голову вгору і я помітив, як на небі блиснула перша зоря, яка збиралася сповістити світ про прихід Різдва. Дмухнувши на неї, чаклунка знову повернула голову до мене. Але що, як все, що ти зараз бачиш довкола нас — це омана, — і довгі хвилі волосся з полум'я чаклунки оточили нас. Хвилі вогню стали схожими на стріли, які от-от мали вп'ястися в нас з Іванкою. За мить я побачив, як Різдвяна зоря почорніла і, перетворившись на попіл, посипалась вниз. Скеля, на якій ми стояли, затремтіла і я незчувся, як ми з темною чаклункою опинилися десь внизу. Тепер її силует, який був повного зросту, став попелом. Певно один з його шматочків потрапив мені в ніс, бо я надувся, як повітряна кулька і чхнув. Очі Володарки лісу звузилися і вона зашипіла. В мене шерсть на спині здибилася від страху. Але я не розгубився. Подумав, що виглядаю так, ніби навпаки сміливо наїжачився й от-от першим нападу на темну чаклунку. Проте Володарку лісу мій вигляд радше потішив. Вона наче здогадалася, що я насправді злякався. — Хочеш мене обдурити, Пухнастику? Думаєш, я повірю у твою сміливість. Мені не потрібно проти тебе навіть чарів застосовувати, достатньо лише скористатися отрутою, що є всередині мене. — з рота чаклунки виповз довжелезний зміїний язик, занести ногу і розчавити тебе, як дрібного таргана! Ти не зможеш мене перемогти, ніколи, чуєш? — заверещала вона. 

Я збирався відповісти Володарці лісу та вона махнула рукою і нізвідки з'явилися залізні кайдани, які обвили мої лапки. Зойкнувши, я спробував звільнитися від ланцюгів та вони лише міцніше здавили мої лапи. Чаклунка дмухнула на мене і я завертівся у повітрі. 

— Якщо тебе не перемогти, — здогадався я, — тоді чому ти закувала мене в кайдани? Чого ти боїшся саме сьогодні — цієї Різдвяної ночі? І де ти поділа першу зорю?

Більше я нічого не встиг додати. Невидимий Вітер підкинув мене в різні боки й разом з Володаркою, розсипалися на попіл. За мить я повернувся до Іванки та трьох сестер. 

— Ти побачив те, що мав побачити й почув, що мав почути. — сказала одна віщунок. — Часу залишилося не так і багато. Поспішайте, — порадила вона, — бо якщо ти, кролику, не зможеш зупинити Володарку лісу — цього ніхто не зробить. 

Я ледве втримався, щоб не поспорити з віщункою. Іванка тихенько смикнула мене за вушко. Ми попрощалися з віщунками та рушили далі. Сніг рипів під лапками. 

Частина 3. 

Я розумів, що маю переповісти Іванці все, що побачив в тому видінні, яке навіяли мені три віщунки, але чесно кажучи, зараз не дуже хотілося говорити. Мене охопили сумніви. Все, що відбулося до цього моменту здавалося несправжнім, нереальним. Невже це насправді зі мною — все це? 

Я вже збирався повірити в те, що мені здалося та повернув голову в бік дівчини, зрозумів, що ми йдемо з Іванкою по стежці. Її втомлене, перелякане обличчя, немов підтверджувало, що як би я не намагався впевнити себе, що це неправда — я помилявся. 

Іванка витримала паузу і спитала: 

— Там, де ти був, було настільки страшно, що ти навіть говорити про це не хочеш? — обережно спитала Іванка. 

Вона намагалася говорити повільно, старалась підібрати слова, щоб підбадьорити мене. Правду кажучи, зараз її підтримка — це було саме те, що мені потрібно. Я перевів подих. Торкаючись лапками снігу, відчув, начебто стає холодніше. Скоро вечір, а до найвищої гори ще довго йти. Вона зупинилася. 

— Можливо нам не варто витрачати час на відпочинок? — зауважив я. — Тобі не здається, що температура різко почала падати?